Читать онлайн книгу "Тричі не вмирати. Наречена"

Тричi не вмирати. Наречена
Олег Иосифович Говда


Тричi не вмирати #2
Хотiли допомогти, а вийшло, як завжди… Не передав би архiстратиг Михаiл козакам свiй стяг, може, й Сатана не послав би на землю чорта Босоркуна, щоб релiквiю ту здобути. Але не так легко у запорожцiв вiдiбрати те, що iм самим треба. Отож така веремiя затiялася, що вже й не зрозумiти, хто за ким женеться i вiд кого тiкае. І з кожним днем та вервиця лише бiльшае. Молодий козак-характерник, чарiвник-недоучка, перевертень з таемного розшуку Івана IV, татарська шаманка… Ну, i звичайно ж, чорт Босоркун… Кому пощастить, хто першим знайде Тимофiя Куницю i штандарт архiстратига, якщо старий козак наче крiзь землю провалився? Про все це та ще багато iншого читачi дiзнаються з другоi книжки циклу «Тричi не вмирати» «Наречена».





Олег Говда

Тричi не вмирати. Наречена



© Олег Говда, 2019

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019


* * *


Було колись в Украiнi – ревiли гармати.
Було колись – запорожцi вмiли панувати.

    Т. Шевченко






Роздiл перший


Схоже, жартiвлива погроза застосувати тiлесне покарання додала впевненостi, бо перемiститися у Виселки вдалося Тарасовi з першоi спроби.

Куниця закрив очi, зосередився i… опинився посеред кiмнати, де ночував зi Степаном минулоi ночi. Он, на столi навiть той самий глек стоiть, з якого йому покiйна Аглая Лукiвна квасу наливала. Дивно тiльки, що за часом вже мав минути полудень, а у свiтлицi – як i ранiше, панувала напiвтемрява, та й не прибрано. Як схопилися вони з побратимом зi своiх лежанок, так все i залишилося неторканим.

Абсолютно не зрозумiло навiщо, – вернувся ж як приятель, з добром, – намагаючись не заскрипiти дверима, Куниця вийшов на ганок.

Село упирiв жило звичним неквапливим ладом.

Через три хати, оголений до пояса, ставний м’язистий чолов’яга розмiрено колов дрова, з неймовiрною легкiстю орудуючи величезною сокирою. А двое пiдлiткiв, хлопчик i дiвчинка, рокiв десяти-дванадцяти, неквапливо збирали нарубанi дрова i складали iх у велику полiнницю, вздовж стодоли. Допомагали батьковi… Але i в цьому тутешнi дiти вiдрiзнялися вiд звичайноi сiльськоi дiтвори, завжди готовоi навiть з найважчого завдання влаштувати забаву i розвагу. Цi – працювали мовчки i зосереджено. Хлопчик пiдставляв руки i чекав, доки сестра накладе дров повне наруччя, потiм неспiшно переходив до стодоли i застигав нерухомо, чекаючи поки дiвчинка акуратно вкладала полiнця. І робили вони це, хоч i не хутко, зате так злагоджено, що батько ледве-ледве встигав наколоти свiжих дров.

Не дарма кажуть, що людина може нескiнченно довго милуватися, як горить вогонь, тече вода або працюють iншi. Куниця настiльки захопився незвичним i напрочуд гармонiйним видовищем, що не помiтив, як до нього пiдiйшов староста Висiлкiв.

– О, швидко ти обернувся. Видно, пильна справа. З хорошою звiсткою поспiшав, чи не дуже? – пробасив Петро Бобрик, з’являючись поруч зовсiм нечутно, мов власний привид.

Куниця рвучко обернувся до нього, але в поставi кремезного чоловiка не було навiть натяку на агресiю. Хоча шапку все-таки не зняв.

– Тобi судити, староста… – вимовив статечно, ввiчливо кланяючись. – Я розповiм, як е, а ти сам вирiшуй.

– Говори.

Староста вiдповiв настiльки ж чемним поклоном, а пiсля так важко опустився на закопану бiля ганку лавку, що товстезна дошка аж застогнала пiд його вагою.

– Сiдай, – кивнув на вiльний краечок. – Подейкують, в ногах правди немае…

– Дякую… – не став чинитися Тарас i, щоб хоч якось почати розмову, зауважив з усмiшкою: – Ось тiльки сумнiваюся, що вона в тому мiсцi, котрим на лаву сiдають…

– Хто зна, хто зна… – не пiдтримав жарту похмурий упир. – Якщо зважити на те, як ви, люди, обходитеся з життям, единою справжньою цiннiстю, що дав вам Творець, то – цiлком ймовiрно, що саме туди ви свою правду i засунули… Але не будемо з розумним виглядом пересипати з пустого в порожне, викладай: з чим повернувся туди, де сам знаеш, тебе не ждуть?

– Хочу чамбул ординцiв до вас запровадити… – немов з моста в воду бухнув Куниця, вiдчуваючи, як погляд старости пронизуе його буквально наскрiзь, роблячи марною будь-яку спробу хитрувати чи вигадувати щось правдоподiбне i благопристойне. Розумiючи, що гола правда буде саме тим, чого очiкуе досвiдчений упир.

Петро ще раз уважно подивився козаковi в очi, пожував губами i повiльно вимовив:

– Щедра пропозицiя, вiдьмак… І несподiвана. Мабуть, цiну таку ж заломиш? Кажи одразу, що вiд нас треба?

Куниця знизав плечима.

– Нi, так не годиться… – не прийняв мовчання староста. – Адже неспроста добрий християнин нечистi допомагати взявся. Вибач, але я довго живу i в людську доброту, а тим паче – безкорисливiсть, давно не вiрю…

– Резонно, – неохоче погодився молодий козак, стомлено проводячи рукою по обличчю, немов витираючи з нього випадковий налiт нещиростi i пилюку турбот. – Тiльки ось що я тобi скажу, Петре… – продовжив трохи згодом: –…рiзнi ми. Це ти вiрно пiдмiтив. Людина й упир… Але ж ось, сидимо собi поряд, розмовляемо мирно. Чи не ставиш собi питання: чому так? Нi? А я вiдповiм. Тому, що ми тут всi однiею землею вирощенi i вигодуванi. Однiею росою вмитi i напоенi. А бусурмани, якi через моря з мечем до нас приперлися – геть iншi. Чужi нам i плоттю, i духом. Адже вони не тiльки за невiльниками та скарбом прийшли, а щоб землю цю – i у дiтей наших, i у внукiв вiдняти. Ось i вся розмова… – не зовсiм виразно закiнчив козак. Але сiльський отаман зрозумiв парубка, бо кивнув i запитав уже зовсiм iнше:

– Багато iх?

– Точно сказати не можу, – не став лукавити Тарас. – Але, думаю, не менше сотнi. І один шаман з ними буде, напевно…

– Хороша здобич… – задумливо промовив Бобрик. – Життiв, вiдiбраних у ординських воiнiв, нашому селу рокiв на десять вистачить. Дiтлахи пiдростуть… Думаеш, легко дивитися, як вони дорослiшають, але як i ранiше залишаються в дитячому тiлi? А як допомогти? З бездушноi звiрини багато життевих сил не вiзьмеш. А ти сам битися з ними залишишся, чи знову сiрими стежками пiдеш?

– Допоможемо вам, Петре. Можеш не сумнiватися… Це ми з побратимами твердо вирiшили.

– Добре… – кивнув той. – Умiння вiдьмака i чародiя напевно стане в пригодi… Супроти шамана. Особливо, якщо той iфрита на допомогу викличе. Стривай, ти сказав: з побратимами? Вас же тiльки двое було?

– Сьогоднi до нас ще один товариш приеднався. Вiн беркутом перекидаеться. У бою зайвим не буде… А ви… – не втримався Тарас вiд питання, що турбувало його: – Справдi, з сотнею впоратися зможете?

Староста невизначено хмикнув, потiм полiз пальцями до себе в пояс i витяг звiдти давню срiбну монету. Неспiшно очистив ii вiд присохлого бруду i простягнув козаковi.

– Тримай… Сам не знаю навiщо кажу, але життя напевно варто кiлькох слiв. Вбивати те, що i так мертве – справа клопiтка. Запам’ятай, вiдьмаче. Хоча – краще, щоб це знання тобi нiколи не знадобилося… Упиря нi сталлю, нi срiблом, нi святою водою, нi звичайноi молитвою вбити не можна. А оскiльки ми бездушнi, то i до значноi частини чар байдужi…

– Безсмертнi, чи що? – здивувався Куниця.

Староста широко усмiхнувся, легко ляснув козака по плечу i пiднявся з лави.

– Пiду я… Треба родичiв попередити, щоб до бою пiдготувалися. Дiтей заховати… Їм, пiзнiше, i пiдранкiв вистачить. Чого дарма в гущу лiзти, вiрно? А ти, пане вiдьмак, тее… Вiдпочинь трохи… Якщо часу ще багато – iди в хату та й подрiмай. Ну, а коли поспiшаеш кудись, то он ту, розлогу грушу, бачиш? Посидь пiд нею. Там гарне мiсце, свiтле. І не помiтиш, як сили вiдновиш…

Сказавши все це, Петро повернувся до козака широкою спиною i неспiшно рушив до сусiдньоi хати. Але, вiдiйшовши п’ять-шiсть крокiв, несподiвано зупинився i неголосно вимовив:

– Спасибi, людино…

Трохи помовчав i додав:

– Вогонь… Немае в цьому свiтi жодноi iстоти, яка змогла б у вогнi вцiлiти… Хiба що його духи. Ну, так зате вони води, на вiдмiну вiд решти, бояться. Загалом, удачi нам усiм, пане вiдьмак, запорiзький новик i характерник… Володар задоволений тобою. Благородство душi у противника часом бiльшоi поваги гiдно, нiж у найвiрнiшого товариша.

– Тому, що шляхетного ворога простiше навколо пальця обвести? – хмикнув Куниця.

– Е нi. Ти неуважно слухав. Я сказав – противник, а не ворог. Зауваж – рiзниця суттева… А якщо, через юнiсть, ти цього ще не розумiеш, то не бери в голову. Коли подорослiшаеш, тодi й оцiниш, – зареготав упир i… зник.

Тарас досадливо смикнув плечем, демонструючи, що у всiй цiй справi його найменше цiкавить думка якогось безiменного Володаря. Потiм пiднявся з лавки i неспiшно попрямував у вказаному старостою напрямку. Перепочити й справдi не зашкодить.


* * *

Мiсце i справдi виявилося незвичне. Не дiйшовши до грушi ще добрий десяток крокiв, Куниця вiдчув, як все тiло наповнюеться хвацьким, молодецьким завзяттям. Нiби кiвш хмiльного меду перевернув. Здавалося, за що б не взявся, усе вдасться. Все буде пiд силу… А потiм настало розумiння, що в такому разi йому i робити нiчого не треба. Усе само собою влаштуеться. Вiдьмак сiв на траву, притулився потилицею до шорсткого стовбура i блаженно заплющив очi, насолоджуючись незвичайним вiдчуттям тишi i спокою.

Добре тут було, надiйно. І не тому, що раптом зникли бажання, i все зробилося байдужим, нецiкавим, а саме через мiцнiючу з кожною хвилиною впевненiстю: що немае в цьому свiтi небезпеки, з якою Куниця не змiг би впоратися… Якби не тривога за товаришiв, вiн iз задоволенням згорнувся б калачиком, просто тут, пiд деревом i задав такого хропака, що з гiлок не тiльки листя, а й нестиглi грушi посипалися б.

– Цiкаво, що там, у Степана з Василем дiеться? – пробурмотiв, закриваючи очi. – Чи впораються самi? От би поглянути на них, хоч здалеку… А вже потiм, з чистим сумлiнням, i подрiмати можна.

Тарас позiхнув, уткнувся пiдборiддям у груди, моргнув i раптом зрозумiв, що бачить не власний живiт i колiна, а дивиться на свою ж виголену потилицю. Як людина, котра стоiть поруч i трохи збоку, за плечима.

Оторопiло похитав головою, моргнув, але не помогло. Потер кулаками очi, але нiчого не змiнилося. Вiн продовжував бачити себе зi спини.

– Ну, нiчого собi! – вигукнув у захватi. – Значить, я тепер ще й так можу? Помилуватися на себе збоку… Як у казках називаються iстоти, що мають на потилицi трете око? Шкода, забув…

Але, надивившись вдосталь на власну потилицю, Тарас знизав плечима i поцiкавився, знову-таки у самого себе:

– І на якого бiса воно менi знадобилося? Я ж не красна дiвиця, щоб на всi боки крутитися, коли нову сукню примiрятиму?

І немов зрозумiвши невдоволення господаря, «трете око» стало неспiшно пiднiматися, але при цьому все, що бачив ним Куниця, не втрачало чiткостi, а просто зменшувалося в розмiрах.

Ось вiн разом пiдскочив на кiлька сажнiв, i вже на густу крону грушi поглядае. А у наступну мить i всi Висiлки у нього, як на долонi. Хоч у жменю збирай. Стодоли та хати маленькi, не бiльше тесаного будiвельного каменю, а люди, що копошаться навколо них – як мурахи. Але, при бажаннi, Куниця мiг до найдрiбнiших подробиць розглянути кожну трiщину в стiнi, або – перерахувати зморшки на заклопотаному i радiсно збудженому обличчi старости.

Бобрик повинен був щось вiдчути, бо невдоволено сiпнув куточком рота i покосився в бiк дрiмаючого пiд грушкою козака. Тiльки пальцем не пригрозив, як бешкетниковi.

А Куниця вже швидким вiтром летiв у степ. Туди, де його товаришi повиннi були стати приманкою для ординцiв…


* * *

Першим наближення ворога вiдчув Примара. А так як на ньому тепер сидiв не Куниця, а всього лише побратим вiдьмака, вiн вирiшив, що цiлком достатньо роздути нiздрi i голосно фиркнути. Правда, повернувши при цьому морду в той бiк, звiдки доносився запах ординцiв. Покiйного отамана i справдi все менше i менше цiкавили мирськi проблеми, але бусурманiв колишнiй запорожець, i лише пiзнiше харциз-розбiйник, все ще ненавидiв, як i за життя. Але обiйшлося i без його попередження, Степан Небаба якось дивно пiдскочив i провiв долонею по обличчю.

Його раптом наче хтось легкою пiр’iнкою по чолi мазнув. Немов гарячим вiтерцем обдуло. Звичайна людина й уваги не звернула би на подiбне, але той, хто хоч трохи навчався чародiйським штукам, не мiг не впiзнати магiчну спробу бусурманського шамана зважити Степанову силу. Досвiдчений ворог не хотiв ризикувати i розпочинати бiй, не знаючи з чарiвником якого рiвня звела його доля. І судячи з того, що спроба ворога розгледiти вмiння Небаби незабаром повторилася, але вже значно безцеремоннiше – ординський шаман зробив висновок, що недовчений чарiвник, яким i справдi був Степан, – йому не суперник. Таку нахабнiсть можна було розцiнювати i як попередження, що опиратися марно.

– Вони вже зовсiм поруч, Василю, – тихо промовив Небаба. – Я вiдчуваю iх шамана. Сильна, зараза… Якщо доведеться з нею у двобою зiйтися – боюся, що навiть удвох не здужаемо.

– Чому ти кажеш «сильна», а не «сильний»?

– Тому, що зараза! – намагаючись за жартом приховати тривогу, буркнув Степан. Потiм, наморщивши чоло, i додав не надто впевнено: – Баба… здаеться… Щось таке привиджуеться.

– Коли молодому козаковi усюди баба ввижаеться, то це не найгiрше, що може з ним статися… – засмiявся опричник. – То що: по конях? Шкода стiльки хорошого вина бусурманам залишати – не оцiнять. Але, час рухатися. Як би в кiльце не взяли…

Степан мовчки скочив у сiдло i повернув Примару на пiвнiчний захiд, у напрямку села упирiв.

– Давай, друже… Не пiдведи, – попросив тихо. – На тебе вся надiя…

Кiнь здивовано повернув до нього морду i запитально фиркнув.

– Слухай мене уважно, отамане! Скачи так, щоб вороги нi на крок не вiдставали i думали, що ось-ось наздоженуть, але i пiдстрелити нас не змогли. Щоб бусурманам весь час здавалося, нiби ще мить i зможуть метнути аркан, а дотягнутися – нiяк не вдавалося. Дуже нам треба мисливський азарт в ординських воiнах розбудити. Та такий, щоб вони, клятi, про все на свiтi, окрiм нас з Василем забули. Щоб втратили будь-яку обережнiсть! І, коли побачать перед собою сiльськi дахи, вже нi про що iнше, крiм легкоi здобичi, навiть думати не могли.

Примара хитнув головою i легкою риссю вилетiв на пагорб, з якого побратими, незадовго перед цим, спустилися до вичарованоi Тарасом криницi.

Оглянувшись, Небаба тут же заклично махнув опричниковi. Чималий чамбул ординцiв уже був зовсiм поруч.

Бусурмани теж помiтили здобич. Темний силует вершника чiтко вимальовувався на тлi лiтнього неба.

Десяток дозорцiв, що iхали трохи попереду решти загону, голосно заулюлюкали i засвистiли. Потiм дружно махнули нагайками i пустили коней галопом. А ще через коротку мить i решта бусурман зiрвалася з мiсця. Татари радо розпочали свою улюблену забаву – полювання на людину.


* * *

Куницi зверху було чудово видно, як шаманка, що iхала посеред бусурманського загону, закутана з головою в потертi овечi шкури, швидко висмикнула з кiнськоi гриви кiлька волосин. Потiм прошепотiла над ними щось i кинула в бiк його товаришiв. У ту ж мить кiнь, на якому сидiв Василь, збився з кроку, незграбно спiткнувся i мало не впав. На щастя, опричник зумiв утриматися в сiдлi, проте кiнь не вирiвняв ходи, а став якось боком пiдстрибувати, немов його стриножили.

– Що трапилося?! – закричав Небаба. – Не вiдставай!

– Кiнь не йде! Наче врiк хто!

– Це шаманка чаклуе! – вилаявся Степан. – Я вiдчуваю ii силу… нема ради, брате. Кидай свою шкапу та пересiдай до мене… Примару шаманцi не зачаклувати! Мало кашi iла.

У цей час бусурманка знову забурмотiла закляття над звитим у колечко кiнським волосом, роблячи над ним хитромудрi паси. При цьому вона бурмотiла все голоснiше, а крики, що вилiтали з ii горлянки, ставали все бiльш рiзкiшими, бiльше схожими на гарчання звiрини, нiж на людський голос. Але марно – на дух розбiйницького отамана всi ii закляття не дiяли. Бiльш того, Куниця був цiлковито певен, що якби Терн-Кобилецький так поспiшно не зрiкся всього земного, то впорався б з набридливою шаманкою одним лiвим копитом.

Ваги ще одного вершника Примара i не вiдчув. Вiн все так же бiг рiвною, ходкою риссю, точно витримуючи вiдстань не набагато бiльшу за пострiл з доброго лука. Мушкети через дорожнечу i складнiсть у використаннi були рiдкiстю у напiвдиких кочiвникiв. Чим татарська орда iстотно вiдрiзнялася вiд добре вишколених орд султанських яничарiв чи сейменiв.

Упевнившись, що товаришам поки нiчого не загрожуе, а бусурмани надiйно сидять на гачку, Куниця повернувся назад. Резонно розсудивши, що не завадить сповiстити союзникiв про те, скiльки ординцiв у загонi i як скоро вони прискачуть у село.

Дивне це було вмiння – невагомий полiт одного лише погляду.

За останнi днi Куниця хоч i навчився нiчому сильно не дивуватися, а все ж не змiг стримати захопленого вигуку, коли, – буквально в ту ж мить, як тiльки-но вирiшив повертатися, – опинився пiд грушею. Власне, вiн нiкуди i не вiдлучався, сидiв на мiсцi. Але тепер, коли зiр знову «зайняв» звичне мiсце, Куниця вiдчув себе впевненiше i… з величезним задоволенням заходився чухатися. Безтiлеснiсть, ще б пак, мае певнi переваги, одне зле – що мурахам байдуже, е в тiлi дух, чи десь витае…

– Покусали? – дружелюбно поцiкавився у нього в ту ж хвилину староста, що чекав поруч. – Треба дивитися, куди «паню» садиш. Особливо, якщо на оглядини збираешся. Дивлячись, як комашня обсiла, а ти i не поворухнешся, подумав, що не хоче тебе сила вiдпускати. Силомiць вiдтягувати збирався…

– Нi, все добре… Дякую… – Куниця, не перестаючи чухатися, пiднявся на ноги. – Я бачив бусурман. На око – близько сотнi. І шаманка з ними. Моi друзi ведуть iх за собою… Незабаром будуть тут. Година, не бiльше…

– Ну, й добре… – з удаваною байдужiстю кивнув староста, крадькома потираючи долонi. І робив це з таким виглядом, наче витирав забрудненi руки. – Ми готовi до зустрiчi. Ти, пане вiдьмак, з товаришами своiми зразу пiд руки моiм родичам не лiзь… Не дай боже, переплутають i приб’ють… – коротко реготнув Петро. – За те, що допомогу запропонували, дякую, але це буде не ваша битва. Ось тiльки з шаманки очей не зводьте. Мало що вона вмiе… Всього не передбачиш. І вже тодi – не ловiть гав, бо всi пропадемо нi за цапову душу.


* * *

Висiлки з’явилися раптово, нiби перед цим сiльськi хати i комори ретельно ховалися в тiнi дерев, а потiм раптово передумали – i вийшли на свiтло, привiтно виблискуючи слюдяними вiконцями в променях, поволеньки наповзаючого на обрiй сонця. Надiйнiше за будь-якi iншi прикмети вказуючи на багатство тутешнiх мешканцiв. Адже навiть диким пастухам-кочiвникам вiдома цiна подiбноi розкошi. Сира слюда, ще не варене скло, але вже i не бичачий мiхур, яким затягують вiконнi отвори в бiднiших селищах, а навiть i в передмiстях.

Судячи з метушнi та вiдчайдушного жiночого лементу, що здiйнялися в ту ж мить, як тiльки-но жителi запримiтили загiн бусурман – людоловiв тут не чекали. А значить, здобич ординцям повинна перепасти знатна! Захопленi зненацька жителi села i самi не втечуть i добро заховати не встигнуть.

«Як в’iдете в село, скачiть, не зупиняючись, уздовж вулицi, до крайньоi хати! – почули в думках Степан з Василем раду Куницi. – Там мене побачите! Бiля староi грушi…»

– Воiстину розумною людиною було колись зауважено: «Кожному свое…» – пробурчав на вухо Небабi Василь Орлов. – Ми тут з тобою, друже чарiвник, можна сказати, своiми життями ризикуемо. В потi чола i не шкодуючи живота, мозолi натираемо – а запорожець, як зазвичай – грушi трясе. Все-таки немае в свiтi справедливостi… Особливо, коли голова порожня. А покiйний батько, царство йому небесне, хотiв мене на диякона вивчити. Стояв би я собi в церквi, на крилосi, та спiвав на славу Господа нашого… Краса i спокiй душi… О! Що за диявол?! – опричник мало не прикусив собi язика i не перелетiв через голову товариша.

А той i сам дивом втримався в сiдлi, коли Примара на всьому скаку раптом зупинився, пробороздив землю переднiми копитами, не доскакавши до заповiтноi грушi добрий шмат вулицi.

– Здурiв, отамане?! – вигукнув обурено Небаба, хапаючи коня за пишну гриву.

«Далi самi йдiть… – вибачливо пробурмотiв Примара. – Менi туди не можна. Святе мiсце. Я хоч i прощений, але грiхiв надто багато зробив… Так швидко не очиститися».

– Ось тобi й маеш… Знову наш Тарас щось вичудив, – покрутив головою опричник. – От же ж, Степане, послав тобi Господь побратима, а менi – товариша. Саме про таких люди i кажуть, що за ними на вербах золотi грушки ростуть.

– Про грушки потiм, друзi… – кинувся до них Куниця. – Ставайте отут, збоку i наперед не пхайтеся. Просили господарi iм не заважати. О! Зараз почнеться!..

А в село, з вереском i оглушливим свистом, розкручуючи над головами аркани, виглядаючи жадiбними очима здобич, уже влiтав перший десяток верхових.

– Ми що, так i стоятимемо? – збуджено вигукнув опричник.

– Поки потреба не виникне… – пiдтвердив Куниця. – Не квапся… Наш час ще не настав. Тутешнiй староста настiйно просив не плутатися пiд ногами. Вдоволимо прохання нечистi. Заодно подивимось: на що упирi здатнi… Рiзне може трапитися.

В Ордi здавна заведено пiдбирати в кожну сотню коней приблизно рiвноi статi, щоб вершники трималися разом, а не розсипалися в бою i не розтягувалися ниткою по степу, коли бiльш жвавi скакуни випередять повiльнiших. Але i вершники теж рiзнi. І як не пiдганяли своiх коней найсильнiшi i рослi, а значить, i найважчi – невисокi i худорлявi товаришi завжди i всюди встигали першими. Інший раз, залишаючи далеко позаду основну частину загону. Особливо, коли погоня була затяжною, завзятою i, буцiмто, безпечною.

Татарин, котрий мчав поперед всiх, пiдвiвся в стременах, розмахнувся i спритно накинув петлю на плечi молодий селянцi, що присiла вiд жаху, просто посеред вулицi. Не сподiваючись вiд переляканоi жiнки нiякого опору, воiн навiть не став накидати кiнець мотузки за луку сiдла, як робив зазвичай, гасячи ривок, – а всього лише мiцнiше стиснув аркан у кулацi.

Кiнь жваво промчав повз нерухому жiнку, татарин смикнув мотузку, тугiше затягуючи петлю, i в наступну мить, – коли вже подумував зупинити скакуна, щоб даремно не калiчити, змушену волочитися слiдом полонянку, – сам вилетiв iз сiдла.

Смикнуло настiльки несподiвано i рiзко, що воiн навiть не встиг оговтатися i пом’якшити падiння, а з усього маху гепнувся на тверду землю. Силу удару не послабив навiть пишний лисячий малахай. Потилиця ординця видала сухий трiск, i степняк залишився лежати нерухомо в чужiй курявi, що швидко темнiла навколо його голови, утворюючи щось на кшталт чорного нiмба. Дружний регiт i глузливi жарти, з приводу безрукостi i невмiннi триматися у сiдлi, вiд товаришiв, котрi ще нiчого не запiдозрили i не зрозумiли, було останнiм, що встиг почути воiн, перш нiж смерть схилилася над ним. А потiм настала непроглядна темрява. Ще не вiчна, але вже близька передвiсниця тiеi – невмолимоi i неминучоi.

Двiйко iнших воiнiв, що скакали слiдом, змахнули арканами i з двох сторiн кинули петлi на покiрно схилену, закутану хустиною, жiночу голову та пониклi плечi. І – не вцiлили… Селянка змiстилася вбiк так блискавично, що людське око було не в змозi встежити за ii рухом. Тому, розум пояснив те, що трапилося просто: не пощастило. Татари, метнувши аркани одночасно, завадили один одному.

Тепер об’ектом для насмiшок передовоi частини чамбулу, що вже втягувався в село, стали цi двое.

Обмiнявшись сердитими поглядами, бусурмани спiшилися i, намотуючи на руки мотузки, посунули з рiзних бокiв до своеi жертви, що немов зацiпенiла. Задоволено прицмокуючи, побачивши, що перед ними струнка i досить приваблива молодиця. Не з тих, що цiнуються на вагу золота, – звiдки такий красунi взятися в пересiчному селi? Але i не з дешевих рабинь, що годяться лише для чорновоi роботи. Один з ординцiв сильно накульгував i, бачачи, що легка здобич може дiстатися товаришевi, вдався до хитрощiв. Вiн зупинився i, роблячи руками непристойнi жести, поманив жiнку до себе.

– Ти… Ходити… Тут… – промовив голосно, сильно перекручуючи слова. – Швидко-швидко!.. – Але, оскiльки та навiть голови не повернула в його бiк, додав ще одну, спецiально завчену перед походом фразу, котрою на ринку наглядачi покрикують на гяурських невiльниць: – Бiгом, курва! Бо бити буду! – i повторив, боячись помилитися: – Швидко! Тут!

Як виявилося, вчив лайку не дарма. Молодиця здригнулася i квапливо задрiботала до татарина. Але ця покiрнiсть не сподобалася iншому ординцевi. Вiн був роками молодший i бiльш ласий до такоi здобичi. Бажаючи першим торкнутися жiнки i таким чином заявити на неi своi права, татарин потужним стрибком скоротив вiдстань, що роздiляла iх, ще й витягнув перед собою руки. Але молодиця, схоже, вiд жаху ледве трималася на ногах, тому що, не здолавши й пари крокiв, заплуталася в подолi власноi сукнi i впала. Примудрившись зробити це якраз в той момент, коли на неi стрибнув молодший воiн.

Не натрапивши руками на очiкувану опору, ординець не змiг вчасно зупинитися, втратив рiвновагу, спiткнувся об тiло молодицi i, пролетiвши трохи далi вперед, збив з нiг кульгавого. І вони обидва, голосно лаючись i хапаючи один одного за обшивку, безпорадно упали в дорожнiй пил.

Нiхто з десятка людоловiв, що здаля спостерiгали за всiею цiею метушнею i нагородили дружним реготом обох невдах, не помiтив, що за той час, поки молодший воiн перелiтав над селянкою, нелюдськи спритна молодиця встигла ребром долонi перебити йому гортань. Так що вiн, упавши на кульгавого, мiг уже тiльки хрипiти i конвульсивно хапатися нiмiючими пальцями за його кожуха. Тим самим створюючи видимiсть бiйки i заважаючи товаришу встати на ноги. Тому, – поки той запекло боровся з вмираючим, – долю молодицi захотiли вирiшити iншi бусурмани.

П’ять чи шiсть арканiв промайнули в повiтрi, i волосянi зашморги буквально обплели молоду селянку. Ривок будь-якого з них повинен був звалити жiнку з нiг, але замiсть цього, смикнувши аркани в рiзнi боки, татари вилетiли з сiдел самi. Регiт посилився… Але не надовго.

Помiтити, як тендiтна на вигляд молода жiнка, коли петлi затягнулися на ii плечах, блискавично крутнулася веретеном, ривком висмикуючи з сiдел воiнiв, було неможливо. Зате побачити, як з-за низьких палiсадникiв, до ординцiв, що з лайкою i бурчанням пiднiмалися з землi, метнулися сiрi тiнi, змiг кожен. І тим бiльше – кожен зауважив: що як тiльки тiнi торкалися iхнiх товаришiв, сильнi воiни миттево перетворювалися в безвольнi лантухи, що були не здатнi навiть до найменшого опору. А дивнi тiнi, з тiеi ж нелюдською швидкiстю, вже тягли iх геть.

У створенiй метушнi зникла з вулицi i «боязка» молодиця.

– У хатах! Вони засiли в хатах! – закричав десятник воiнам, що розгублено оглядали вмить спорожнiлу вулицю. Вiн ще не зрозумiв, з чим зiткнувся, сприймаючи усе, що трапилося, як прикре непорозумiння, а загибель пiдлеглих – iх власною помилкою. У бою рiзне трапляеться. – Прочесати кожен дiм! Даремно не вбивати! В’яжiть i тягнiть сюди! Потiм розберемося: кого стратити, а кого в ясир! Не марудьте! Похiд тiльки починаеться – здобичi всiм вистачить!

Спiшившись, ординцi, грiзно поводячи пiками i ятаганами, кинулися оглядати хати. Ось, висадивши ударом ноги кволi дверi, бусурмани увiрвалися в найближчу будiвлю, i десятник, який чекав звичноi лайки, передсмертних крикiв, ридань i вереску, почув… тишу.

А в наступну мить, на притихлу вулицю Висiлкiв галопом вилетiла основна частина татарського загону. На чолi з сотником i шаманкою. Командир чамбулу помiтив кинутих коней i розлючено гаркнув на розгубленого десятника:

– Що тут вiдбуваеться, Мустафа?! Чому я не бачу нi полонених, нi вбитих? Де трупи ворога i куди подiлися твоi люди?!

– На нас хтось напав, сагиб! Я наказав оглянути хати. Воiни там, всерединi…

– І що? Вони там поснули?!

– Я не знаю, сагиб… У цьому селищi все дуже дивно… Кiлька воiнiв уже загинуло…

– Справдi? Тодi чому я не бачу трупiв? Не шукай собi виправдань, Мустафа! Іди i сам подивися: чим твоi пси там займаються!

– Як накажете, сагиб…

Десятник вклонився i кинувся до найближчоi хати. Але позаяк був досвiдченим воiном, то не поперся до дверного отвору, зiяючого зловiсною чорнотою, немов розкрита пащека хижого звiра, а – до вiкна. Пiдбiг, вхопився за пiдвiконня, засунув голову всередину i – сильно брикаючи ногами, полiз усередину. А ще за мить дивно обм’як, неприродно переломившись у попереку, але продовжував повзти через пiдвiконня, поки повнiстю не зник з очей.

– У хатi засiдка! Всi до мене! До зброi!

Сотник ще не зрозумiв, де i в чому полягае небезпека, але що десятник Мустафа мертвий, як i всi його люди, не сумнiвався. І хороший командир вiддав едино вiрний в такiй ситуацii наказ – збирати сили в единий кулак. А нападати чи тiкати – треба було ще вирiшувати.

– На жаль, це не засiдка, мiй пане, а смертельний капкан! – прокаркала у нього за спиною шаманка. – Гяурський чарiвник заманив нас у поселення мангусiв![1 - Мангус – демон, що пожирае душi.]

– Мангуси? Тут?!

Почувши найстрашнiше для кожного правовiрного слово, сотня досвiдчених бiйцiв у ту ж мить втратила будь-яку подiбнiсть ладу i стала збиватися в щiльну купу. Нiхто не хотiв залишатися зовнi. Безстрашнi степовi воiни, що плюють у обличчя ворогам, зневажають власну смерть i не страшаться тортур, перетворювалися в боягузливих зайцiв вiд однiеi лише думки про можливiсть стати здобиччю пожирачiв душ.

Сама по собi смерть для мусульман всього лише неминуче i трохи неприемне вiдчуття, яким супроводжувалося звiльнення iстинного духу вiд тiлесноi оболонки, перед входженням в райськi кущi. Але, якщо демони зжеруть душу, що ж тодi пiднесеться до Творця? Як Аллах зможе зустрiти воiна в Саду Мрiй i нагородити його вiчним блаженством? Що стануть пестити нiжнi руки прекрасних гурiй?.. О, нi! Страшнiшоi участi навiть уявити неможливо.

Єдина, що зберiгала спокiй пiд час усiеi цiеi метушнi, шаманка пiдняла руки над головою i сплеснула в долонi. Потiм випростала перед собою долонями вниз i трохи зiгнувши пальцi, на зразок пазурiв – рвучко окреслила коло, з’еднавши кистi за спиною дзвiнким ляском.

Обличчя степовикiв просвiтлiли. Звичайнi воiни мало розумiлися в магii, але жест, яким накидаеться захисний шатер, упiзнав кожен.

– Ти зможеш iх перемогти? – недовiрливо запитав сотник, навiть не насмiлюючись називаючи пожирачiв душ на iм’я.

– Нi, не зможу… – вiдповiла та, вишукуючи щось у торбi. – Живому з мертвим – нi в звичайному бою, нi в магiчному – не впоратися. Це, як намагатися втамувати повiнь, поливаючи рiчку водою з глечика. Але у мене з собою е щось, чого вони бояться. Вiрнiше – те, що допоможе покликати сюди iхнього споконвiчного ворога.


* * *

«Людино! Настав твiй час! Ти обiцяв допомогу! – пролунав у головi Куницi голос сiльського старости. – Шаманка викликае iфрита! З духом вогню нам буде дуже важко впоратися… Здолаемо, але при цьому – дуже, дуже багато наших загине».

«Я пам’ятаю, Петре… Не турбуйся. Зараз щось придумаемо».

– Допомогти? – перепитав Степан, здивовано дивлячись на козака. – Ти що, брате, блекоти об’iвся? Ми ж якраз збиралися iх мiж собою зiштовхнути. І чим бiльше поляже з обох сторiн, тим краще. Чи забув?

– Збиралися…

– Але, я так розумiю: ти передумав?

– Передумав…

– І коли встиг, скажи на милiсть? – звiв брови побратим. – Ось же шило в заду! Навiть на годину одного не можна залишити!

– Встиг, як бачиш…

– Знущаешся?! – не на жарт розсердився Небаба.

– Ну, що ти, Степане, – примирливо ткнув його кулаком у бiк Куниця. – Просто пояснювати довго. Так вийшло. Поговорили з Петром вiдверто, от я i призадумався, що не все таке, як виглядае. При нагодi обов’язково розповiм докладнiше… Скажи краще: чи немае у тебе в запасi якогось закляття, щоб перешкодити шаманцi?

– Та з якого дива менi це робити? – наче й не чув нiчого Степан. – Упирiв рятувати? Вибач, але я – проти. Нехай гризеться нечисть!.. Чим бiльше iх здохне, тим чистiше навколо стане! Схаменися, Тарасе! Ми ж саме цього хотiли!

– Вiрно, брате, – слова козака звучали твердо i впевнено. – Але то було ранiше. Я не стану сперечатися з тобою, не зараз… – Куниця торкнув побратима за лiкоть. – Лише прошу, повiр: так буде правильно. Так потрiбно!

– Іфрит – це дуже погано, хлопцi, – приеднався до iхньоi суперечки Орлов. – Вдача у духiв вогню ще та. Як розлютиться всерйоз – на версту довкола лише оплавлена земля залишиться. На якiй потiм пiвстолiття нiчого рости не буде. Знаю. Доводилося якось бачити…

«Ворушись, вiдьмаче! Ми вже не встигнемо втекти! Іфрит набирае силу й ось-ось появиться! Ти ж обiцяв!..»

А тим часом прямо посеред вулицi, за пiвметра над землею затанцював, викликаний камланням шаманки, малесенький вогник. Спершу вiн був розмiром з язичок полум’я вiд запаленоi свiчки, але знадобилося всього кiлька ударiв серця, щоб iфрит пiдрiс до розмiрiв палаючого смолоскипа i набув обрису скособоченоi п’ятикутноi зiрки.

– Гм… – задумливо пробурмотiв Небаба, перебираючи подумки вiдповiднi заклинання. – Ага, е! Я б мiг повернути чари шаманки проти неi ж, якщо б вдалося стару чимось вiдволiкти. Але як? У момент призову духiв чарiвник так зосереджений, що нiчого не чуе i не бачить. Та й воiнiв бiля неi… Вся сотня, мов курчата навколо квочки…

А Куниця його вже не слухав. Думка, що прийшла хлопцевi в голову, була настiльки незвичайна i зухвала, що вiн, не роздумуючи, заплющив очi i…

Хто знае, саме так i загадав Тарас, чи не змiг по-iншому пояснити чарiвним силам свое бажання, але над силуетом вогняного чоловiчка несподiвано виникла велика дiжка. Зависла на мить, нiби сумнiваючись в тому, чи правильно витлумачила волю людини, а потiм рiзко перекинулася, виливаючи на iфрита воду. І – дух вогню, котрий ще не увiйшов у повну силу, голосно зашипiв, немов розлючений кiт, зашкварчав, та й перетворився на клубок пари, який радiсно пiдхопив i розвiяв легкий вiтерець, що так вчасно нагодився.

– Нi!!!

Несамовитий i переповнений вiдчаем вереск, що пролунав у наступну мить, був таким пронизливим, що всi бусурмани схопилися за голови, закриваючи очi i затискаючи долонями вуха. У воiнiв, котрi стояли ближче до шаманки, носом хлинула кров, а декотрi навiть свiдомiсть втратили. А конi то й зовсiм одурiли… Частина понесла стрiмголов, не розбираючи дороги, iншi – звилися дибки, скидаючи вершникiв, а ще частина – зовсiм оскаженiвши, хапала зубами все, чого могла дотягнутися. А так як татари стояли щiльно, потужнi кiнськi щелепи, в основному, виривали клаптi м’яса з бокiв i нiг вершникiв.

У цьому бедламi вже нiкому не було дiла до чогось iншого, крiм порятунку власного життя. Чамбул людоловiв в одну мить перетворився в некеровану отару, навколо якоi неспiшно кружляе вовча зграя. І очманiлi вiд кровi вовки могли вiльно вирiзати всiх овець пiдряд або на вибiр…

– А бий тебе ворожа сила! Попереджати треба, чарiвники недоученi… – вигукнув Василь Орлов i тут же закричав: – Хапай ii, Степане! Швидше! Не спи!

– Як?

– Нiжно!

Куниця вiдкрив очi i побачив, що його товаришi намагаються втримати бусурманку, котру перенесло сюди його завершальне побажання.

– Та за руки, за руки тримай, а не за горло!

– Сила Господня! – гидливо кривився Небаба. – Їi лахмiття так смердить, що доторкнутися гидко!

– Ну, то позбудься його! Важко тобi, чи що?

– Спасибi, що нагадав, Василю. Зараз… – Степан щось невиразно пробурмотiв, а в наступну хвилю вiд пронизливого писку, який видала шаманка, у Куницi заклало вуха, а упир, що пробiгав поруч, нажахано метнувся вбiк.

– Знайшов час веселитися… безстидник! – нервово реготнув опричник, з деяким подивом, але не без задоволення ще мiцнiше притискаючи до себе зовсiм голу дiвчину, яка мов навiжена звивалася в його руках. На шаманцi не залишилося нiчого, окрiм ii власного волосся невизначеного кольору i збитого в моторошний ковтун, густо приправлений реп’яхами та пiр’ям.

– Викинути завжди простiше, нiж вiдiпрати… – вiдмахнувся Небаба. – Хоч звичайним способом, хоч чародiйським…

Степан пильним поглядом окинув полонянку, виглядаючи прихованi амулети. Але закляття спрацювало чудово – на дiвчинi не залишилося навiть нитки, немов тiльки що на свiт з’явилася.

– Сам-то чого витрiщився? Подобаеться, га?

– Дивна рiч, – потер задумливо перенiсся опричник. – Скiльки на свiтi живу завжди думав: раз шаманка – значить, карга стара. А тут така пташка… Вiдмити, причесати – i хоч замiж бери… Ей, а ти чого очкур розпускаеш?

– Не треба! Будь ласка, не треба!.. – скрикнула дiвчина, злякано витрiщаючись на здорованя i мимоволi, шукаючи захисту, притискаючись до Василя.

– Руки зв’яжемо… – буркнув той. – Чи ти все життя збираешся ii пригортати?

– Розважаетеся? – з легкою насмiшкуватiстю поцiкавився староста Висiлок, що нечутно виник поруч.

– А тобi що до того? – тут же визвiрився Степан, котрий, схоже, надовго, якщо не назавжди незлюбив упирiв. – Наша здобич. Що хочемо – те й робимо.

– Менi? – перепитав i знизав плечима Бобрик. – Та скiльки завгодно. Дiло молодече, житейське… І право переможця, нiхто не заперечуе… Я б i сам не вiдмовився пригадати молодiсть.

– Та не збиралися ми ii… – вiдмахнувся Куниця, мимоволi ховаючи погляд. Мав слушнiсть упир. Думка-то збитошна i паскудна промайнула. Ще як промайнула. – З чого ти взяв, розбишака старий?

– Ага, – розумiюче кивнув той, ховаючи посмiшку в широку долоню i погладжуючи бороду. – Це ви татарку догола роздягнули, щоб зручнiше було з нею про гарну погоду порозмовляти? А заодно i руки зв’язали… Мало що, може не пристане на вашi умови, вiзьме – та й дощ накличе? Бувае. Я лише хотiв зауважити, що як ви надумали таким приемним способом позбавити ii чаклунськоi могутностi, то непорочнiсть i чародiйська сила аж нiяк мiж собою не пов’язанi. І, що б там не вигадували святенники та плiткарi, окрiм потiхи, iншоi користi вiд гвалту не буде…

– Не треба, отамане… Змилостився… – почала благати шаманка, дивлячись на Куницю.

З усiеi розмови i того, що старий упир хоч i з насмiшкою, але доволi шанобливо звертався до молодого козака, вона зрозумiла, що саме Тарас головний у цiй компанii.

– Не дозволяй своiм воiнам мене скривдити…

– Ти ба, – вигукнув Степан. – Як гарно по-нашому щебече, красуня заморська. Де тiльки навчилася?

– Матiнка моя з ваших краiв… – квапливо пояснила та. – У полон взяли… Так я i народилася. Вона тутешнiй говiрцi i навчила…

– Ото ж я дивлюся, не схожа ти на татарку… – хмикнув Василь. – Бусурманськi дiвицi, зазвичай, смаглявi, кiстлявi, наче тарань, та чорнобривi. А наша полонянка – тiлом бiла, ребрами не свiтить i русява… буде. Якщо вмиеться. – А потiм поцiкавився, нiби мiж iншим: – І яка ж нашому отаману з того користь? Ну, якщо вiн тебе вiд наших хтивих задумiв вбереже? Поваляти по травичцi не дасть?

– Вiрною рабою стану! Своею тризною в тому клянуся… – несподiвано гаряче заговорила шаманка. – Отаман – сильний чарiвник! Вiн не тiльки мене, вiн – Духа вогню перемiг! Такому прислужувати не соромно!

– Товаришi ми всi… – навiщось почав пояснювати Тарас.

– А дiвчина, схоже, не жартуе, пане вiдьмак, чи то пак – пане отаман… – зауважив сiльський староста. – Сильнiшоi клятви не придумати. У бусурман з похованням строго. І хоч кiнь кобилi не товариш, а – гм, брат… я би не став ось так вiдразу вiдмахуватися вiд ii присяги… Довговолосих, якi тiльки для втiхи, довкола хоч греблю гати, а таку – з розумом i знаннями, не на кожному базарi купиш…

– Ти йому – стрижене, а вiн тобi – голене… – насупився Тарас. – Скiльки можна одне i те саме торочити? Сам краще вiдiрви очi вiд ii голоi дупи, а то нi про що iнше, як про блудi, думати не можеш. Забув, як просив захистити вiд ii чар? Ну, а що роздягли дiвку похапцем, так у бою рiзне трапляеться… Кольчуга чи панцир – i то iнший раз злiтають. Шабля не питае: по сорочцi чи по поясу лезом черкнула? Тiльки запитай, тобi будь-який козак розповiсть: як без шароварiв не тiльки з лiжка чужоi дружини тiкати доводилося, але i з ворогом рубатися. В правiй – шабля, а в лiвiй – штани… До речi, знаеш, чому в шароварах така широка матня? А щоб, коли вони на литки сповзуть, бiгати не заважали i крок не укорочували…

– Пiдчепив старого… – незлобиво посмiхнувся упир. – Твоя правда, пане отаман… Будь-яка тварина Божа слабка i догоджае своiм бажанням. Дiйсно шкода менi стало, що такий ласий шматок з рук вислизае. Але не з тiеi причини, що ти по молодостi лiт подумав. Не забувай, я хоч i схожий на вас зовнi, а все ж – не людина. Просто в молодоi дiвки сили життевоi бiльше. І вiддае вона ii щедро, не опираючись… Це не воiн, який до смертi, до останнього подиху за життя чiпляеться… Чого лукавити: захотiлося шаманку собi залишити. Вона б менi рочкiв двадцять, не менш, скинула… Але, якщо дiвка обiтницю вiрностi тобi дала – то навiть вмовляти не стану. Повiр старому упиревi, що таки в бiса трохи пожив на свiтi: у далекiй та небезпечнiй дорозi i крива ковiнька пiдмога…

– Слухай, старий… – пiдiйшов ближче до упиря Василь. – А чого це ти так заповзято нам ii нав’язуеш? Чи не гадаеш часом, спiйманою нами ж, дiвчиною розрахуватися за надану селищу допомогу?

– А так-так… Дякую, що нагадав… – посерйознiшав староста i низько вклонився всiм трьом. – Земний уклiн вам, витязi. І нехай Господь не вважае цей вчинок за грiх. Хоч ми й iншого Володарем називаемо, а все ж – не чужi. А щодо плати, то вибачайте. Немае у нас нi золота, нi самоцвiтiв. Самi розумiете – мертвим вони не потрiбнi.

– Ага, приблизно чогось такого я i чекав… – покивав Орлов. – Що люди, що нелюдь – кожен норовить до Раю на чужому горбi в’iхати.

– Щира правда. Інший норовить ще i всiстися зручнiше, та батогом пiдганяе… – не образився староста i продовжив, як нi в чому не бувало: – Моя платня буде цiннiшою. Я дам пораду…

– Угу, – тепер уже не втримався вiд кпину i Небаба, продовжуючи мiцно тримати за зв’язанi зап’ястя принишклий предмет обговорення. – Як вiдомо: нiщо не коштуе так дешево i не обходиться настiльки дорого, як добра порада…

– Пораду? – перепитав Куниця. – А яку?

– Тобi краще знати… – знизав плечима староста, засовуючи великi пальцi за пояс i похитуючись з носка на п’яту, наче демонстрував усiм виглядом, що готовий розрахуватися хоч зараз. – Але не поспiшай, пане отаман… Всьому своя цiна i свiй час. Коли прийде така мить, що не знатимеш, як бути i що робити – згадай моi слова i приходь. Ось тодi i поговоримо. Хто зна, може i не даремно час згаеш…

– Добре.

Може, комусь iншому всi цi недомовки i не дуже сподобалися б, але Тарасовi, – з дитячих рокiв привченому батьком, що справжнiй козак бiльше слухае, нiж розпитуе, а також до постiйних напiвнатякiв та iншоi таемничостi, що оточувала покiйну Аглаю Лукiвну, – слова упиря не здалися дивними. Бiльш того, Куниця одразу збагнув, що така обiцянка в устах нечистi вартуе набагато бiльше, нiж здаеться.

– От i добре, – посмiхнувся той, з деяким жалем в останнiй раз обмацуючи поглядом полонянку. – Значить, домовилися? Ну, тодi, ви тут розважайтеся, як бажаете, а я до своiх пiду… А то, чого доброго, за розмовами голодним залишуся… – i додав, нiби вибачаючись: – Занадто довго ми терпiли… Тепер iх не зупинити. Якщо не потурбуюся про себе сам – до останньоi краплини висмокчуть… Навiть кульгавого коня не залишать.

Вiд згадки про страшну долю, що не без iхньоi допомоги чекала на переможених татар, Куниця мимоволi здригнувся i спохмурнiв.

– Ви собi як хочете, хлопцi, а я тут довше залишатися не мае намiру… Бусурмани хоч i вороги заклятi, а все ж – не по-людськи вийшло. І так гидко на душi, що блювати хочеться.

– Слушно… – кинув через плече староста. – Ідiть, вiд грiха подалi. Не5чистi вiри немае, можуть за добро i лихом вiдплатити.

– От тобi й маеш! Нiяк не догодиш… – знизав могутнiми плечима Степан. – То ти, Тарасе, безвинно страждаючим упирям допомогти хочеш, то – татарву жалiеш. І, до речi, на ось – тримай свою здобич… – здоровань рвучко висмикнув полонянку з рук Орлова i штовхнув ii до побратима. А та вiдразу впала на колiна й обняла козака за ноги, притискаючись щокою до чобiт. – О… Гарненько подумай, перш нiж ii присягу приймати. Щоб потiм не чухатися.

– Гаразд… – Куниця допомiг дiвчинi пiдвестися. – Для початку заберемося кудись подалi вiд цього мiсця. Там i закiнчимо розмову…

«Почекай, отамане… – несподiвано пролунав у думках Тараса радiсно-розгублений голос Примари. – Спершу попрощаемося… Здаеться, мiй термiн служiння закiнчився…»

– Геть як у казцi. Лiворуч пiдеш – коня втратиш, направо пiдеш – дiвчину знайдеш… – реготнув Василь. – Що ж так не вчасно? Невже почекати не можна? Бачиш: який тягар наш отаман собi придбав? Не на власному ж горбу ii перти? Степан розсердився – i пiд сiдло нiзащо не встане…

– Що поробиш, там нагорi краще знають. Та й отаман Терн-Кобилецький не на весь вiк конем до нас наймався… – не пiдтримав опричника Куниця. – Прощай, коли так… Як воно говориться – земля пухом?

«Не мае значення, якi слова сказано при розлуцi, – вiдповiв той. – Важливо, що при цьому думають… Спасибi, на доброму побажаннi… Знiми вуздечку, отамане Куниця, i вiдпусти мене…»

– А це непогана думка! – несподiвано заметушився Степан, хитро посмiхаючись. – Давай я знiму… Так би мовити, на правах першого господаря… Тим бiльше, що у нашого отамана руки зайнятi… – i Небаба швидким кроком попрямував до Примари.

Сивий кiнь витягнув йому назустрiч шию i нетерпляче пофоркував, нiби чарiвна вуздечка раптом стала для нього нестерпно важкою.

– Бувай, отамане… – шепнув стиха Степан. – І до зустрiчi. Замовте там за нас слiвце, при нагодi.

Потiм одним рухом зiрвав вуздечку з голови Примари i… ледве встиг пiдхопити, падаюче на землю сiдло.

– Диявол! – вилаявся, коли важка кульбака боляче вдарила його твердою лукою по пальцях ноги. – Допомiг би, Василю, чи що? – пробурчав невдоволено, кладучи сiдло на траву. – У тебе ж руки не зайнятi…

– Звiдки я мiг знати… як воно станеться. Я ж лише чув вашу iсторiю, а на власнi очi не бачив…

– Гаразд, не бери в голову. Це я зопалу бовкнув… – махнув недбало рукою Степан, наближаючись до шаманки, що мiцно вчепилася в рукав Куницi. Дiвиця з переляку навiть на наготу перестала звертати увагу, боячись хоч на мить випустити з рук жупан свого захисника.

– Цiкаво, це хто ж з вас кого в полон взяв? Знаеш, як у тiй поговiрцi… «Хлопцi, я татарина упiймав. То веди до нас! Не можу. Вiн не пускае», – промовив насмiшкувато Небаба. А коли бусурманка повернулася на його голос, ще раз махнув рукою. Та так вправно, що затиснута в руцi чарiвна вуздечка впала точно на голову шаманки.

Мигнуло – i бiля оторопiлого з несподiванки Куницi била копитом золотиста кобилиця. Зi знайомо збитоi в ковтун пшеничною гривою i такоi ж мастi розкiшним, шовковистим хвостом.

– Бодай тобi! Ти що вчудив, безсовiсний?! – обурився Тарас. – Зараз же знiми…

Орлов хмикнув, хотiв зауважити, що в отамана Куницi теж руки е, але змовчав.

– А що таке? – скорчив тим часом невинний вираз Небаба. – Цiлком пристойна кобилка вийшла. Та ти не гарячкуй, побратиме. Подумай головою. По-перше, – зникла проблема з одягом для дiвчини… Безпека i спокiй нам забезпечено – це два. З копитами замiсть рук шаманити складно. А заодно i проблема з нестачею коней вирiшилася.

– Це що ж виходить, ти хочеш мене iй на спину посадити?!

– Подумаеш, велике цабе… – з деякою образою вимовив Степан. – На моему хребтi пану отаману кататися не соромно було, а тут – сумлiння замучило. Вона тобi в вiрностi поклялася? Поклялася. Рабою бути обiцяла? Обiцяла. От, нехай i виконуе свою обiтницю. Послужить для початку конячкою отаманською.

– Взагалi-то, дiвкою вона гарнiша була, i менi бiльше подобалася… – прицмокнув губами Василь, придивляючись до стрункоi кобилки. – Але так теж непогано. І повчально… Нехай звикае до долi жiночоi. Сам знаеш – молоденьку лялечку кожен ладен на руках носити, а замiжнiй молодицi i сам на шию норовить сiсти, i виводок дiтвори до подолу причепити… – пiдвiв фiлософську основу пiд перетворення шаманки Орлов. А потiм сам себе й осмикнув: – Ну, так що, друзi, будемо забиратися, чи продовжимо мудрагельствувати?

– Будемо, – зiтхнувши, погодився Куниця, докiрливо поглядаючи на те, як опричник сiдлае слухняно завмерлу кобилку. – І все ж, не по-людськи якось. Навiть iменi не спитали…

«Галлiя… Клич мене Галлiя, пане отаман… Або, яким завгодно iншим iм’ям, що тобi бiльше подобатиметься… – почув думки бусурманки. – І не турбуйся нi про що. Ти був добрим до мене, не дав зганьбити… тож я готова служити тобi в будь-якому виглядi i тiлi…»

– О! – тут же вiдгукнувся Степан. – Бачиш, Тарасе, Галя теж розумiе, що так краще для всiх. А зняти вуздечку з неi в будь-яку мить можна. Не навiки ж ми ii в коняку обернули…

– А ви як?

– Ну, вибiр у нас не багатий, – вiдповiв перевертень-опричник. – Я, як завжди – на крилах. А ти, Степане?

– І я з тобою за компанiю. Лiтати легше, нiж рачки бiгати… Та й зручнiше буде удвох, якщо в небесах знову з якимсь спостерiгачем перестрiнемося.

– Ну, нехай так… Умовили, – кивнув Куниця, але в сiдло не застрибнув, за своiм звичаем, а сiв чинно, м’яко – нiби й не меткий запорожець, а гладкий священик. Ще й сплюнув тричi перед цим через плече. І вже зовсiм незрозумiло навiщо – обтрiпав шаровари.




Роздiл другий


Кобилка з полоненоi шаманки Галлii вийшла досить жвава. Як припустила з мiсця в кар’ер, так у Куницi тiльки вiтер у вухах засвистiв. У пору лише пернатим наздоганяти. Та й то, десь через годину такоi гонитви, Степан незадоволено пробурмотiв:

«Вгамуй свою кобилицю, отамане. Куди поспiшаеш? Чи може татарка вирiшила, що як на пiвдень повернули, то додому ii вiдпустимо? Не знаю, як там у таемного слуги царського, а у мене крила не казеннi. Та й мiсцинку неподалiк пристойну бачу. Ось так i прямуй. Незабаром покажеться закрут рiчки, а поруч – невисокий пагорб з десятком дубiв. Гарно, затишно. Там i заночуемо…»

«Теж так мислю… – пiдтримав товариша Василь. – Зараз пару зайцiв, або дрохв на вечерю вполюю, – от i вiдпочинемо, поговоримо… Є про що. Як вважаеш?»

«Чому нi… – погодився Куниця. – Голова обертом йде. Здаеться за цi кiлька днiв добрий десяток рокiв прожив. Та все бiгцем, без оглядки. Отямитися не встигаеш, як нова напасть в потилицю сопе… Нiби страшним вихором пiдхопило i несе кудись, не даючи нi оглядiтися, нi до берега пристати. Геть замордувався… Таким втомленим не вiдчував себе ще жодного разу. Чесно-чесно… Сухi грабовi вiдземки та кореневища акацii зараз колов би на полiна для вiдпочинку…»

«Нiчого, побратиме, не сумуй, впораемося… Як-то говориться: “Перемелеться – мука буде”».

«Хiба ж я проти…»

«О! – змiнив тему Небаба. – Бачиш верхiвки дерев?»

«Так…»

«Туди i прав… Як доскачеш – вогнище розпали… А ми з Василем про вечерю подбаемо та й приеднаемося. А думи всякi – жени геть. Немае гiрше, нiж самого себе в тугу вганяти».

Мiсце для стоянки, визбиране крилатими товаришами, виявилося i справдi, немов спецiально облаштоване для вiдпочинку. Густi крони десятка дубiв, що невiдомо як потрапили сюди, давали затишну прохолоду, абсолютно не зайву в спекотний лiтнiй вечiр, i достатньо хмизу для багаття. Бiльш того, навiть до рiчки бiгати не знадобилося. З-пiд вузлуватих коренiв одного з велетнiв дзюрчало прозоре джерельце. З дивовижно смачною i чистою водою.

Насамперед Куниця розсiдлав i звiльнив Галлiю вiд чарiвноi збруi. І знаючи, що побачить пiсля перетворення татарку голою, вiдвернувся та простягнув дiвчинi свою змiнну сорочку:

– Сходи, вмийся, як слiд i одягнися. Сорочка чиста, нова… У поясi перехопиш, замiсть сукнi буде.

– Все, що накажеш, отамане… – дзвiнко i трохи спiвуче вiдповiла бусурманка, жiночим чуттям збагнувши, що мае деяку владу над парубком. – Твое слово – закон для Галлii.

Почувши, як залопотiли по травi босi ступнi, молодий вiдьмак полегшено зiтхнув i зайнявся багаттям. Благо хмиз навколо валявся цiлими купами, досить руку простягнути. І поки Степан з Василем полювали, вiн встиг не тiльки жару напалити, але i воду на кулiш закип’ятив.

– А де полонянка? – насамперед поцiкавився Небаба, кидаючи обабiч вогнища двi вгодованi заячi тушки. – Невже на волю вiдпустив? Щось ти, отамане, занадто жалiсливий зробився. Треба було у неi хоч про намiри орди розпитати. Все нашим пiдмога…

– Та припини ти, Степане, мене отаманом величати, – заклiпав Тарас. – І взагалi, чого на дiвку напосiвся? Ми всi бусурман ненавидимо, але воiнiв. Баби iхнi тут до чого?

– А ти знаеш, чому в нашому селi так голодно було, що мене рiднi батьки з двору виставили? – скинувся той. – Нi? Тому що влiтку бусурмани всi хлiба попалили i худобу забрали. І в загонi, що село розоряв, теж шаманка, мабуть, була. Може, ця?

– Нi, брате… – заступився за полонянку Куниця. – Коли це було? Лiт сiм чи вiсiм тому? Галлiя в ту пору, напевно, ще тiльки ходити вчилася i маминого подолу з рук не випускала…

– Чого на отамана напосiвся?.. – пробурчав за спиною в Степана Василь, що нечутно пiдiйшов до вогнища. – Уважнiше треба навколо дивитися. У рiчцi вона хлюпаеться. Напевно, за все минуле життя бруд вiдмити хоче. А ти, якщо не думаеш перед нею голяка ходити – вичаровуй нам швидше одяг. І не барись, чуеш – заспiвала? Значить, скоро повернеться… А голосок, до речi, у дiвчини нiчого, дзвiнкий… i головне – веселий. Судячи з усього, не дуже солодко дiвцi в Ордi жилося, якщо в полонi спiвати бажання iй прийшло.

– Та йди ти пiд три чорти! – вилаявся Степан. – Саме час потеревенити про важке життя шаманок в ординських стiйбищах. Ви обидва геть здурiли з цiею дiвкою? І якщо з моiм побратимом усе зрозумiло – Тарас завжди добросердий був, то вiд тебе – таемний опричник, я подiбного не очiкував. Невже так до серця припала бусурманка замурзана?

При цьому вiн по-хазяйськи вибрав з переметноi суми якийсь одяг, пошептав над ним i кинув у бiк опричника багатi оксамитовi шаровари.

– На, натягай…

– Гм… – замiсть того, щоб образиться i вiдповiсти настiльки ж гарячково, Василь задумливо почухав пiдборiддя. – А знаете, братцi, справдi тенькнуло щось в душi. Навiть дивно… Та тобi, Степане, що за клопiт? У Тараса – Ребекка е, у тебе – Аревiк. То чого б i менi не позалицятися до когось? Вiк парубкувати чи що? – i додав з усмiшкою: – Тим паче, вона тепер зовсiм не замурзана. А волосся – що променi сонячнi…

– Це ти з-пiд хмар розгледiв? – хмикнув Небаба.

– Нi, зараз бачу…

Побратими дружно простежили за поглядом Василя i побачили полонянку, що неспiшно йшла вiд рiчки.

Занадто простора сорочка козака, перетягнута в поясi, сплетеним iз трав перевеслом, не висiла на нiй безформним лантухом, а вигiдно пiдкреслювала тонкий стан i стрункi стегна дiвчини. Вiдмите до кольору стиглоi соломи довге i пишне волосся вона заплела в товсту косу, але не сховала ii за спину, а навмисне перекинула вперед, додатково натягуючи лляну тканину на грудях. Вiд чого тi здавалися набагато бiльшими i привабливiшими. А туго затягнута на талii сорочка не тiльки пiдкреслювала дивовижну стрункiсть дiвчини, але й дозволила трохи вище припiдняти подiл i оголити круглi колiна юноi спокусницi.

Що ж, тепер i у найзапеклiшого злостивця i плiткаря не повернувся б язик назвати ii замазурою. До вогнища пiдходила справжня красуня, котра чудово знала собi цiну, а також – слабкостi чоловiкiв i вмiла привертати до себе увагу.

Задоволена зробленим враженням, Галлiя зупинилася, не доходячи кiлькох крокiв до вогнища, i вклонилася Тарасовi.

– Що ще накажеш, отамане? Вiрна раба чекае слова свого пана i повелителя.

Голос у бусурманки був подiбний до дзюркотливого струмка i не потребував жодних додаткових чар, щоб три парубки на якийсь час онiмiли. І якщо б шаманка захотiла порушити клятву, пiдходящого моменту годi й шукати. Зараз воiни були цiлковито у владi ii жiночих чар.

Галлiя обвела парубкiв переможним поглядом, а потiм несподiвано почервонiла i пирснула в кулачок, дивлячись на Орлова.

Їi смiх у першу чергу вивiв iз зацiпенiння Небабу. Степан ляснув себе по чолi i швидко став до дiвчини боком.

– От йолоп… – прошепотiв збентежено. – Гм… незручно вийшло. Не мiг вiдразу змiркувати, що вона теж крiзь морок бачить… – потiм потер задумливо перенiсся i теж усмiхнувся. – А й нехай… Я ж не навмисно. Сподобаеться, значить, так тому i бути… І нiякий конфуз не зашкодить.

– Що ти там шепочеш? – отямився i Куниця. – Чи не заклинання вiд пристрiту i привороту?

– Не звертай уваги… – вiдповiв той, бочком пiдбираючись до черезсiдельноi суми i поспiшно витрушуючи з неi запаснi шаровари. – Займися краще вечерею. Я – купатися йду. Теж хочу бути чистим i гарним…

– Ну, для цього однiеi води малувато… – розсмiявся Василь, i Степан, що саме зiбрався попередити опричника про деякi проблеми з одягом, сердито сплюнув i пiшов до рiчки.

– Накажеш дичину запекти? – пiдiйшла ближче до багаття Галлiя.

– Е, нi! – опричник спритно вiдтер дiвчину плечем вбiк, не вiдмовляючи собi в задоволеннi, нiби ненароком, потриматися за гнучкий стан. – Жiнки вмiють добре куховарити тiльки бiля печi. Борщ, вареники, галушки… А до дичини особливий пiдхiд i вмiння потрiбнi. Я сам…

Дiвчина знову кинула крадькома погляд на пишнi шаровари парубка i знiяковiло почервонiла.

Куниця встиг помiтити ii погляд, але, не побачивши в одязi Василя нiчого непристойного, тiльки знизав плечима.

– Тодi, якщо у тебе немае iнших доручень, можна я сiдло пiдправлю? – приголомшила Галлiя Куницю несподiваним проханням.

– Сiдло? А що з ним не так?

– Муляе…

– От же конi вередливi пiшли… – пробурчав Степан, що вiдходив убiк тiльки для того, щоб змiнити штани, створенi чаклунством, на справжнiй одяг. – Одного пече, iншiй – натирае… Чомусь менi, у свiй час, нiчого не заважало.

– Порiвняв свою спину, на яку три мiшки зерна покласти можна, i тендiтнi дiвочi плечi, – встав на захист бусурманки Василь.

– А ти зумiеш? – звично залишаючи без уваги iхню перепалку, запитав Галлiю Куниця.

– Батько, коли без ноги залишився, шив сiдла на весь аул. От я i пiдгледiла трохи, поки шаманцi не продали.

– Ну, то глянь. Менi що… Зробиш гiрше, самiй терпiти…

– Гiрше не зроблю… – впевнено вiдповiла дiвчина, повертаючи сiдло до свiтла. – Дивись сам, навколо майстер шов вiв – тонкою, просмоленою дратвою. А ось тут… – показала пальчиком, – хтось похапцем суворою ниткою зметував. Можна сказати, що не шив, а так тiльки стягнув мiцнiше, аби купи трималося. Чоловiчому оку, незвичному до шиття, це не помiтно, а будь-який шорник чи жiнка враз би увагу звернули. Ой, так тут, не просто дiрку латали – у пiдкладку щось зашито. Гм… Чи все-таки пiдкладка в грудку збилася?.. На дотик м’яке, як тканина. Але мудрий Абу Алi iбн Хази казав, що навiть пiр’iнкою можна протерти в каменi дiрку, якщо терти досить довго i вперто… То як, дозволиш шов розпороти?

– Що?! – в наступну мить кульбака була вирвана з рук шаманки Степаном, що як ошпарений схопився на ноги. – Дай сюди! Сам подивлюся! – i додав дрижачим вiд хвилювання голосом: – Друзi! Якщо не помиляюся, то ми знайшли… те, що шукали… І ще… Не гнiвайся, Тарасе, але думаю, що полонянцi краще не бачити нашу знахiдку…

– Пропонуеш вбити ii? – звiв брови Куниця.

– Навiщо? – у свою чергу здивувався Степан. – Давайте зав’яжемо iй очi та й вiдведемо вбiк…

– Дивуюся я тобi, друже чарiвник, – скривився Куниця. – А дурнiшого нiчого придумати не мiг? Або ти вкрай забув, що Галлiя шаманка i в знаннi магii набагато сильнiша за тебе… Тож бачити може не тiльки очима, i не тiльки крiзь морок… Про що ти, як я помiтив, все ж здогадався… – Тарас недвозначно вказав поглядом на своi шаровари, котрi надiв побратим взамiн вичаруваних.

– Це ви про що зараз? – пiдозрiло подивився на Небабу Орлов. – Хто i що може?

– Не бери в голову, – поквапно вiдмахнувся той. – Краще подай нiж, подивимося, що Тимофiй Куниця вiд чужих очей пiд сiдницею ховав?

Пiд час сумбурноi розмови дiвчина тiльки клiпала, здивовано поглядаючи на чоловiкiв, що так несподiвано розхвилювалися через ii нехитре бажання поправити пiдкладку старого сiдла. Але, почувши iм’я Тимофiя, охнула i мимоволi зробила крок убiк Небаби.

– Що таке? – моментально зреагував опричник. – Знаеш про це? Чула?

– Про релiквiю?.. Котра гяурам дiсталася?..

– Саме. Розповiдай, що тобi про це вiдомо? І звiдки!

– Ну, як же… – не стала огинатися i доволi охоче пояснила шаманка: – Ще взимку бiля всiх наметiв i кибиток глашатай прокричав, що того, хто знайде заховану козаком Тимофiем Куницею священну релiквiю, котру шайтан викрав у Аллаха i подарував гяурам, султан обсипле золотом i назве единокровним братом.

– Оце молодцi, бусурмани голомозi. Бачили, як справу повернули? – захоплено прицмокнув Орлов. – А нашим боярам аби таемницю зберегти… Замiсть того, щоб усiм свiтом шукати подаровану православному люду святиню.

– Думаете, чому в цьому роцi по ясир йде не два-три стiйбища, як зазвичай, а майже вся Кримська орда зрушила зi своiх кочовищ? – продовжила дiвчина. – Триста тисяч шабель! А з ними п’ятдесят тисяч добiрних сипаiв i яничар з Високоi Порти. Кращих воiнiв Сонцеликого султана… Така сила в лiченi днi змете всi козацькi заслони, перемеле в прах будь-яке вiйсько, тим паче – нашвидкуруч зiбране ополчення ляхiв, а потiм – стрiмкi пiвсотнi розлетяться по всьому краю – i селище за селищем, хату за хатою перетрусять i обшукають кожен закуток. Чи знайдуть релiквiю чи нi – не знаю, але в тому, що в тутешнiх мiсцях не залишиться жодноi живоi душi, окрiм тих, що будуть у сирiвцях, можна не сумнiватися.

– О-хо-хо… – зiтхнув Куниця. – Невеселу картину ти намалювала, Галлiя. Не знаю навiть спасибi тобi сказати, чи вiдразу голову зрубати…

– Роби як знаеш, але подумай ось над чим… – гаряче зашепотiла дiвчина, пожираючи козака величезними очима. – Ти можеш врятувати свiй народ, пане отаман! Вiддай знахiдку султановi, i всi залишаться живi! Султан стане тобi кревним братом, а твоя батькiвщина – частиною благословенноi Порти. І бiльше нiхто i нiколи не потривожить мирний сон пiдданих великого султана.

– Ач, як гарно спiвае, пташка… – похмуро глипнув на неi Василь. – Та тiльки, будь на те воля небес, архiстратиг Михаiл не став би вручати прапор козаковi, а вiддав би його вiдразу котромусь вашому мурзi. Нi, не бувати тому, щоб православна святиня з доброi волi бусурманам дiсталася.

– Ти не поспiшай настiльки гучними словами кидатися, опричнику, – несхвально покивав Степан. – Що нам вiдомо про Божий промисел? А може, вiн у тому i полягае, щоб нас навiки з Ордою замирити? Сам-то, що думаеш, отамане?

– Та не схоже, якось… – хмикнув Куниця. – На Божу волю. Надто хитромудро… І цiна висока…

– Висока?! – вигукнув Небаба. – Зберегти сотнi тисяч життiв i свободу цiлому краю в обмiн на шмат матерii, хоч i небесноi, ти називаеш високою цiною?

– У тому-то i весь хосен, брате… – почухав потилицю вiдьмак. – Дядько Іцхак, мiй тесть, легко пояснив би тобi таку просту рiч, що якщо iснуе хтось, готовий вiдразу заплатити названу цiну, то напевно твiй товар коштуе набагато дорожче. А значить – варто його притримати до найближчого ярмарку, коли всi покупцi з’iдуться…

– Гм… Розумно. Ось тiльки не перемудрувати б.

– Не перемудруемо… І взагалi, ми ще навiть не знаемо, що в кульбаку заховано, а вже мелемо сiм верст до небес та всi лiсом… Мало не побилися. Галлiя, розпорюй пiдкладку! Тiльки гляди, не зiпсуй рiч. Не забувай, що це сiдло тобi, може, ще довго спину терти буде…

– Не турбуйся, отамане, – покiрно вклонилася дiвчина, звично складаючи долонi бiля грудей, а потiм простягла руки до Степана. Той забурчав невдоволено, але не став ховати сiдло за спину, а, хоч i вельми неохоче, простягнув його шаманцi.

Вiтерець на пагорбi гуляв весь час, i тому нiхто не звернув уваги на невеличкий стовп куряви, що вже давненько кружляв по галявинцi, забавляючись тим, що ворушив трави i крутив над землею опале листя. Але як тiльки пальцi Небаби вiдпустили заповiтну кульбаку, а руки дiвчини напружилися, готуючись прийняти ii, вихор миттю вирiс у половину людського зросту, метнувся помiж ними, пiдхопив сiдло i помчав геть. З кожною миттю збiльшуючи швидкiсть.

– Босоркун! – закричав Куниця, примруживши праве око i розпiзнаючи нечисть. – Чорт-вихор! Тримайте його!

Але i без команди отамана Василь уже змахував крилами, злiтаючи в небо, а Небаба, в тiлi гепарда, нiсся слiдом за степовим чортом величезними стрибками. Навiть Галлiя, i та щось шепотiла, простягаючи слiдом за вихором руки i нiби струшувала воду з кiнчикiв пальцiв.

– Лiсовик, допоможи! – не придумавши нiчого кращого, згадав про лiсового знайомця Тарас. – Допоможи пiймати нечистого! Довiку вдячний буду! Яку завгодно послугу зроблю.

– Вибач, людино… – вiдгукнувся глухо лiсовий господар, немов крiзь товщу листя, не з’являючись на очi. – Якби релiквiя допомагала тiльки людям проти людей, я з радiстю побiгав би з вихором наввипередки. І хоч його ще нiкому i нiколи зловити не вдавалося, – спробував би це зробити… Але, ти i мене зрозумiй – дар архiстратига i проти нас величезну силу мае. Тобi я вiрю, а як розпорядиться мiццю релiквii той, кому ти ii вручиш? Або його спадкоемець? Нi, Тарасе… не допоможу. В руках у нечистi вона безпечна. Нiкому не допоможе, але й не зашкодить. Тож, вибачай, вiдьмаче, але в таких справах – кожен про свiй рiд дбае…

– Не можу… – безсило опустила руки Галлiя i схилила голову. – Щось набагато сильнiше за мене захищае шайтана… Вбий мене, отамане. Я пiдвела тебе i немае менi прощення.

– Та ти тут з якого боку?.. – вiдмахнувся роздратовано Куниця. – Робити менi бiльше нiчого, як зi злостi бабам голови рубати.

А в наступну мить, на галявину, гублячи з пащi рожевi клаптi пiни, ледве виповз цiлковито виснажений гепард i звалився зi стогоном ниць на землю, пiсля чого озвався слабким, захеканим голосом Степана.

– Вибач, брате… Упустив я його… Надто вже швидким… чорт виявився. Вибач…

– Ага… а тепер ти теж запропонуй стратити себе, – гаркнув на нього Тарас. – Збожеволiли ви всi, чи що?.. Сподiваюся, хоч опричник розумнiшим буде.

– Обов’язково буду, – вiдгукнувся Василь, зi стогоном сiдаючи бiля вогнища. – Життя на царськiй службi до всякого привчае. Хоча, можеш менi повiрити, Іван Васильович не забув би за таке парочку голiв з плечей зняти. Для науки iншим слугам… Не дарма ж його Грозним прозвали. Але не все в нашiй владi. Мов крiзь землю провалився нечистий.

– От навiженi… Та у нас всього чотири голови… Довелося б, для остраху, вiдразу переполовинити загiн. А з ким пiсля раду тримати? – вимучено посмiхнувся Куниця. – Краще скажiть, що далi робити, братцi?

– Є, нi… Ти отаман, голова… тобi i вирiшувати, – знизав плечима Степан i несподiвано звернувся до дiвчини: – Галлiя, прикрий нас з Василем хоч чим-небудь. Бачиш, одяг весь розлiзся. А голяка – незручно якось, вiд важливих думок вiдволiкае, а мiй морок для тебе, що серпанок.

– Уже, – посмiхаючись одними очима, вiдповiла дiвчина. І чоловiки виявилися одягненими в чудовi, оксамитовi шаровари i м’якi замшевi безрукавки. – Носiть на здоров’я.

– Дякую, сонечко, – щиро подякував Орлов, задоволено розгладжуючи новий наряд. – Цiлком iнша справа. Що не кажи, брате чарiвник, а жiнки в цьому набагато краще нашого розумiють… Ну, так що ти придумав, отаман? Куди тепер?


* * *

Стiкаюче на жар гарячим смальцем, м’ясо видавало запаморочливi аромати, але похмуро насупленi люди не звертали на нього жодноi уваги. І тiльки, як у вечiрньому повiтрi вiйнуло горiлим м’ясом, Галлiя обережно торкнулася плеча Куницi.

– Пане… отаман… Тарасе… Ваша вечеря зовсiм згорить. Поснули ви всi, чи що? Можна, я знiму дичину з жару? А то – голодними залишимося.

Вiд голосу дiвчини чоловiк, названий отаманом, струснув чубом вiд сну i хрипко перепитав:

– Що?

– М’ясо пригорае… – повторила шаманка.

– Нi, про сон…

– А… Поснули, кажу всi, а м’ясо пiдгорае…

Куниця перевiв розсiяний погляд на багаття i остаточно прийшов до тями.

– Так що ж ти сидиш? – вхопився за найближчий прут з нанизаноi на ньому чвертю заячоi тушки i радiсно закричав: – Гей, друзi! Прокиньтеся! Все не так погано… Я ж вам про свiй останнiй сон розповiсти не встиг.

– Про що? – швидко повернувся до нього бiлявий здоровань. – Так, ти згадував, але часу не було…

– І чим воно нам допоможе? Релiквiю ми знайшли… i втратили… – байдужiше поставився до слiв товариша Василь.

– Хапайте м’ясо, поки остаточно не перетворилося в вугiлля, i слухайте…

У голосi козака не залишилося й слiду вiд колишньоi зневiри. І заразившись його несподiваним запалом, заворушилися iншi.

Принаймнi м’ясо було врятовано…

– Так от… – почав Куниця, коли перший голод було вгамовано i процес поспiшного поглинання iжi перейшов у стадiю повiльного i вдумливого пережовування. – Минулоi ночi менi знову наснився батько… Тепер я точно знаю, що вiн живий i ховаеться десь неподалiк вiд того мiсця, на якому небесний архiстратиг вручив йому священну корогву. Думаю, нам слiд не зволiкаючи, розшукати його.

– Вiдшукати батька – свята справа, – погодився опричник. – Бiльш того, синiвський обов’язок. Але… вважайте мене тупою колодою… я не збагну, чим це допоможе в пошуках викраденоi релiквii?

– Точно не знаю, – щиро вiдповiв Куниця. – Тiльки не вiрю я, що все так просто. Батько багато чого бачив i життевою та вiйськовою кмiтливiстю мiг багатьох за пояс заткнути. Не мiг вiн не здогадуватися, що коли вороги дiзнаються про релiквiю, то, пiсля звiстки про загибель Тимофiя Куницi, в першу чергу пiдуть до рiдних. Нi… Батько мав щось хитрiше придумати, нiж вiдiслати ангельську хоругву додому, навiть заховавши ii у стару кульбаку. І так дивно, що досi нiкому не прийшло в голову випатрати сiдло.

– Може, тому й не прийшло, – заперечив Орлов, – що й iншi, як ти, вирiшили, нiби такий вчинок надто безглуздий?

– Ну, добре, нехай. Але ж всi цi речi могли просто не потрапити до Михайлiвки. Тi самi товаришi батька, котрим вiн iх вручив, могли i самi згинути. Мало яке лихо чигае на людей у Дикому Полi?

– Значить, iншого вибору не було. Довелося ризикнути…

– Ось-ось… – кивнув Тарас у такт своiм думкам. – До чого я i веду. Достеменно нiчого невiдомо. І поки батько сам не розповiсть, що i як трапилося, ми – можемо тiльки гадати.

– Добре, – погодився Небаба. – Знаеш, де шукати те мiсце? Бачив увi снi якiсь характернi прикмети? Зможеш розпiзнати?

– На жаль… – похитав головою Куниця. – Але, впевнений, що як зумiемо вiдшукати когось iз тих козакiв, хто був з моiм батьком в останньому бою, – вони нам його вкажуть.

– А цих де шукати?

– Де ж iще шукати запорожця, як не в Сiчi? – знизав плечима Тарас. – Там або iх самих застанемо, або щось дiзнаемось.

– Що ж… можна i на Сiч махнути. Галлiя хоч i не покiйний отаман Терн-Кобилецький, Царство йому Небесне, але кобилка з неi нiтрохи не гiрша за Примару вийшла. За кiлька днiв домчить. Як вважаеш, дiвонько? Впораешся? – Небаба трохи глузливо легенько тицьнув шаманку лiктем у м’який бочок. – Жiнкам все одно в Кiш дороги немае, а кобилцi – ласкаво просимо.

– Якщо пан отаман накаже… – спокiйно вiдповiла та. – Але, менi здаеться, що скакати аж за пороги немае резону.

– З чого б це? – поцiкавився Тарас.

– Бо кожен, хто може тримати в руках зброю, як тiльки дiзнаеться, що Орда рушила до Хотинськоi фортецi, поспiшить пiд ii стiни. Ось там ви i знайдете всiх, кого шукаете.

– Приемно, коли жiнка не тiльки гарна, але й розумна… – погодився з ii доводами Василь. – Слушне припущення. А головне, Хотин до нас не тiльки ближче, але й по дорозi… Подивимося, оцiнимо обстановку. Ну, а не зустрiнемо, кого шукаемо – рушимо далi.

– Що ж, ось i вирiшили… – плеснув по колiнах Куниця. – Лягаемо спати, а досвiту… в дорогу. І знаете що, друзi? У мене таке вiдчуття, вiрнiше, я – переконаний: у нечистi сьогоднi немае причини для торжества… А вся ця таемнича iсторiя тiльки починаеться…


* * *

Гiрше за нашестя сарани може бути тiльки тривала посуха.

Слiпучо-пекельне липневе сонце безжально пiдiм’яло пiд себе степ, обдаючи нестерпним жаром ii оголенi простори. Зневоднена земля в пошуках вологи зазмiiлася глибокими трiщинами, що мiсцями сягали аршинноi глибини. Навiть змiлiлi рiчки вiддiлилися вiд власних зiв’ялих берегiв широкими смугами скам’янiлого намулу, жадiбно приберiгаючи для себе залишки води. Високi, в людський зрiст трави, як стiй, пересихали в колюче тверде сiно, котрим нехтували навiть голоднi конi. Досить було однiеi блискавки або вуглинки, яка б вiдкотилася вiд вогнища, щоб запалахкотiв вогонь i випустив на привiлля пожежу. Жадiбну i безпощадну, що знищуе на своему шляху все живе i поглинае степовi версти швидше за найпрудкiшого скакуна.

У нескiнченнiй низцi лiт, ось уже вкотре, Дике Поле засинало i вмирало, щоб неодмiнно прокинутися пiсля першого ж доторку до його зашкарублоi шкiри цiлющого гарапника, звитого з дощових струменiв. Але зараз – у розплавлених спекою небесах – не було жодноi хмарини. Навiть легкоi напiвпрозороi димки. І вiд цiеi нестерпноi спеки увесь степ немов вимер, ховаючись по норах i гнiздах, в очiкуваннi вечiрньоi прохолоди. Зачаiлося все живе… Окрiм людей.

У кiнцi липня, року одна тисяча шiстсот якогось вiд Рiздва Христового, далеко вже по полудню, в напрямку найближчоi переправи, до правого берега Днiпра повiльно наближався великий загiн кiнноти.

Дивне то було воiнство. Зодягненi у вивернутi наверх вовною короткi i неабияк потертi кожухи, озброенi здебiльшого саморобними луками i прив’язаними плетеною шкiряноi линвою до цiпкiв кiнськими щелепами, вершники так спритно сидiли на своiх низькорослих, волохатих кониках, що здавалися з ними единим цiлим. А маленькi розкосi очицi воiнiв з однаковою жадiбнiстю поблискували з-пiд низько нахлобучених малахаiв.

Кримчаки! Людолови…

На чолi чамбулу на породистому високому i тонконогому аргамаку iхав молодий хлопець, що заледве мiг називатися не дiтваком, а парубком. І хоч вiн напускав на себе гордовиту байдужiсть, щосили намагаючись виглядати значуще, його кругле i безвусе обличчя так i променiло вiд щастя i радостi. Молодший син Великого хана, повелителя Кримськоi i Буджацькоi орди Джанибек-Гiрея, юний Салах-Гiрей йшов на Русь брати свiй перший ясир.

На вiдмiну вiд бiльшостi воiнiв очолюваного загону, молодий хан був зодягнений не в овечий кожушок, а в багатий, рясно розшитий срiбними нитками халат. І ефес заткнутого за широкий пас дорогого хiвинського ятагана грав хоч i не надто великими, але справжнiми самоцвiтами. Час вiд часу юнак поглядав на всi боки з такою вищiстю, наче всеньке Дике Поле належало йому одному, i копита коня юного Гiрея ступали тут по праву завойовника або першопрохiдника.

На вiдстанi польоту стрiли, навколо витягнутого довгою змiею чамбулу, вишукуючи раптову здобич i можливу козацьку засiдку, носилися парнi роз’iзди, а попереду – загiн охороняв десяток Сухого Ібрагiма. Та Салах-Гiрей звертав на них уваги не бiльш, нiж на ширяючого в небi орла. А то i менше… Адже птаха була вiльною, а всi воiни загону належали до роду Баурджi – давнiх данникiв хана, що на час походу стали рабами його сина.

Справжнiх воiнiв, якi пройшли бодай одну битву, зумiли набрати лише на десятникiв. Перший набiг молодшого сина – подiя важлива й почесна, але важка, кровопролитна i не обiцяе здобичi. Тим паче, напередоднi Великого походу. Ось i вiдправляли стiйбища за покликом хана в безбунчужний похiд тих, кого було не надто шкода. Останнiх синiв з багатодiтних сiмей; незугарних слуг; неплатоспроможних боржникiв; пастухiв, що дожили до сивин i вирiшили, поки дряхлiсть остаточно не прикувала iх до стiйбища, хоч раз у життi спробувати вiйськового щастя. З тiеi ж причини не супроводжував чамбул нi бойовий шаман, нi навiть перволiток, щойно прийнятий в чародiйську науку.

У цьому була сувора правда життя, вистраждана вiковим досвiдом кочового i войовничого народу. Зумiе молодий хан, навiть з таким слабким загоном, повернутися з ясиром, – значить, боги прихильнi, i його правлiння принесе роду достаток i благоденство. А загине – так тому i бути – невелика втрата. Нi вiн сам, нi його воiни.

Замикав чамбул, що звивався по курнiй дорозi немов розмотаний аркан, ще один самотнiй вершник. Упевнена постава, недорогий, але добротний обладунок, швидкий погляд i помiчене кiлькома рубцями обличчя, видавали в ньому бувалого воiна. Це Кучум – вихователь молодого хана i наставник у ратнiй науцi. Аталик, приставлений до Салах-Гiрея змалку. І, якщо його вихованець не зможе пройти випробування, аталика чекае смерть. Як не складе голову в бою, то помре вiд рук ката. Поганий наставник нiкому не потрiбен.

Ось вiн уважно роздивився, потримав над головою послюнявленний палець, подивився на сонце з-пiд приставленоi до чола долонi, а потiм торкнув свого бахмата шенкелями i погнав навздогiн молодого хана.

– Накажи зупинити загiн, мiй повелителю! – крикнув ще здалеку, тим характерним для бувалого воiна гортанним голосом, котрий чутно здалеку, але не створюе вiдлуння навiть у горах.

– Що трапилося, Кучум? – притримав коня юнак.

– Хоч мiй пан уже давно переступив той порiг, коли потребував порад, я все ж насмiлюся нагадати, що до Тивiльжанского броду залишилося не бiльше пари верст.

– Дякую за турботу, аталик, але не можна нагадати те, що не забуто… – гордовито вiдповiв молодик. – Невже мiй наставник думае, що я не знаю, куди веду чамбул?

– Нi, свiточ моiх очей, я так не думаю, – з легким поклоном спокiйно вiдповiв бувалий воiн. – Але ти досi не вiддав розпорядження стати на вiдпочинок. От я i наважився порушити твоi думки.

– Не розумiю, чому ти хочеш зупинити мене на пiвдорозi до слави?! – здивувався юнак. Адже вiн уже бачив себе з виблискуючим у руцi ятаганом, яким налiво i направо рубае русявi голови гяурiв. Уява юнака жваво малювала йому захопленi селища, гори золота i самоцвiтiв… У його обiймах звивалися прекраснi полонянки… І раптом – затримка, нарочито придумана прискiпливим наставником.

– Тому що сутiнки ще тiльки-но почали опускатися на степ, i якщо ми будемо рухатися далi, то будемо бiля броду задовго до настання темряви. А уруси пильно стережуть своi землi. Козакiв можна ненавидiти, але нехтувати iхнiми дозорами не можна.

– Вовк полюбляе темряву?

– Саме так, мiй повелителю, – зобразив уклiн аталик. – Слова, сказанi твоiм прославленим прадiдом, нехай стануть провiдною зiркою для всiх правовiрних воiнiв на шляху до звитяги. Я вже досить старий i тому не такий безстрашний, як мiй пан, а окрiм того – давненько не був тут…

– Чого ти хочеш, Кучум? Кажи зрозумiлiше!

– Перш нiж сунутися до переправи, вiдправ на берег чату Ібрагiма. Нехай погляне, що там i як? Менi спокiйнiше буде.

Юнак на мить задумався, похитуючи головою в такт власним роздумам, а потiм пiдняв правицю iз затиснутим у кулацi нагаем. Крутнув над головою i рвучко опустив. Чамбул з деяким уповiльненням зупинився, а десятники галопом кинулися до хана за наказами.

– Тут десь поруч, трохи лiвiше, повинен бути невеликий байрак, – пiдказав аталик.

– Нi, – рiшуче вiдмахнувся Салах-Гiрей. – Навiщо? Ховатися нам немае вiд кого. А довго чекати не доведеться. Переправимося на уруський берег ще цiеi ночi… – глянув на десятникiв i вiддав наказ: – Вислати до броду розвiдникiв. Виставити дозорних. Рештi – вiдпочивати. Коней розсiдлати i напоiти. Води не шкодувати. Рiчка поруч. Вогонь не розводити. Чекаемо настання сутiнкiв. Усе. Аллах з нами.

– Аллах з нами…

Десятники низько вклонилися i розсипалися по загону, а незабаром тiльки з висоти пташиного польоту можна було помiтити серед зiв’ялоi трави чотири сотнi дрiмаючих коней i двi – людей.

Юний хан розлiгся горiлиць на розстеленому слугою килимi, пiдклавши пiд голову м’яку подушку, а поруч – на гарячу, як натоплена пiч, землю – присiв аталик.

– Хочеш ще щось сказати, Кучум? – зауважив нерiшучiсть на обличчi старого воiна хан. – Говори. Моi вуха завжди вiдкритi для твоiх слiв.

– Навiть не знаю, як пояснити… – почав той. – Тим паче, що я сам радив звернути чамбул до Тивiльжану…

– А тепер твое рiшення змiнилося?

– Не подумай, свiточ очей моiх, нiби в душу старого воiна закрався страх i що я вiрю передчуттям бiльше нiж розуму. Але тривожнi думки виникають не на порожньому мiсцi, а виписанi по моiй шкурi козацькими шаблями.

– Нi мiй батько, нi я сам нiколи не сумнiвалися в твоiй хоробростi, шановний Кучум. Що ж стосуеться твого досвiду, то довго доведеться шукати в наших степах багатура, котрий знае про хитрощi запорожцiв бiльше нiж ти. Кажи, що турбуе твiй дух?

– На Тивiльжанську переправу не можна йти, повелителю. Там нас чекатимуть!

– Ну i що? Ти сам розповiдав, що козаки нiколи не тримаються великими загонами. Так чим нам перешкодить жменька гяурiв? Вирiжемо стiльки, скiльки зможемо, а iнших – вiзьмемо в полон. Нам потрiбнi сильнi раби…

– На жаль, це не так легко зробити, достойний Салах-Гiрей. Козаки добре озброенi i до бою звичнi. Багато твоiх воiнiв загине. Тодi як старий хан найбiльше пишався би сином, якщо б той i ясир багатий привiв, i загiн зберiг. Як i личить iстинно великому воiновi. Тому нам слiд не влiзаючи у бiйку, непомiтно перебратися на лiвий берег i захопити зненацька якесь селище. Не бiдне, але i не дуже велике. А якщо з запорiзьким дозором зчепимося, – непомiтно пiдiбратися не вдасться. Нас усюди будуть виглядати. Седмицi двi по байраках доведеться таiтися, доки тривога стихне. А загiн не брав припасiв на тривалий похiд… Але i це ще пiвбiди. Якщо козаки помiтять нас, то пропустивши зараз, можуть перестрiти на зворотному шляху. Коли ми з ясиром повертатися будемо. Ось тому я i вважаю, що краще обiйти переправу стороною. Вище за течiею, в двох кiнних переходах, е ще один брiд. Вiн не такий зручний, як Тивiльжанський, зате про нього мало хто знае, а значить – i стережуть не так ретельно. Тож, якщо буде на те милiсть Аллаха, там ми перейдемо рiчку непомiченими.

Салах-Гiрей розумiв, що порада досвiдченого аталика слушна, але йому вже набридли затримки. І гарячнiсть юностi брала верх над розсудливiстю, що явно читалося по обличчю молодого хана. Вiн уже почав пiдбирати слова, якими, крiм прямого наказу, змiг би переконати наставника в безпiдставностi тривог, коли почувся тупiт копит. А за мить один з дозорних круто осадив коня i, птахом злетiвши на землю, впав до нiг хана.

– Чота Ібрагiма зловила гяура, мiй повелителю! – видихнув гонець.

«Мiй перший бранець!» – блиснула радiсна думка в головi юнака, але вiн не подав виду, а, навпаки, вдавано байдуже промовив:

– Так ведiть його сюди… Послухаемо, що розповiсть.

– Слухаюсь, мiй повелитель. Тiльки вiн… – воiн зам’явся.

– Що?

– Дивний вiн якийсь.

– Говори зрозумiлiше! – невдоволено гримнув на гiнця Кучум.

– З’явився невiдомо звiдки… i тiкати не став, коли ми до нього кинулися… А всього майна при ньому – старе сiдло.

– Коня не вберiг, от i осiдлав себе, – зареготав Салах-Гiрей. – А тiкати не став, тому що зацiпенiв з переляку… i забув себе пришпорити.

– Га-га-га! – улесливо розсмiялися всi навколо з нехитрого жарту.

– Нi, мiй пане… не схоже… – заперечливо похитав головою воiн, коли смiх вщух. – Я гадаю, цей гяур i самого шайтана не боiться. А найдивнiше, вiн одразу попросив вiдвести його до тебе.

– До мене?!

– Саме так, повелителю. Сказав: «Проведiть мене до Салах-Гiрея. У мене до нього важлива розмова е…»

Юнак здивовано моргнув i глянув на аталика. Цей похiд готувався з усiма необхiдними пересторогами. А тому поява у бродiв дивного гяура, котрий очiкував саме його загiн, насторожував.

– Що тут гадати? – вiдповiв на нiме запитання Кучум, здивований не менше за свого вельможного учня. – Нехай приведуть бранця… Вiн сам усе i розповiсть.

– Як накажете… – вклонився гонець, одним стрибком злетiв у сiдло й погнав до дозору. І незабаром повернувся в супроводi ще двох нукерiв, котрi привезли жалюгiдного, щуплого чоловiчка i кинули його, як снiп соломи, до нiг Салах-Гiрея. А поруч – стару кульбаку. Зовсiм негодящу, сильно пошарпану та розпороту на швах.

Вiд незнайомця смердiло так гидко i дивно, нiби перед Салах-Гiреем стояла не людина, а трухлявий пень, побитий гниллю i рясно порослий поганками. Розчавленими поганками…

Дивний гяур був одягнений в страшенне лахмiття, його обличчя по самiсiнькi брови вкривала густа нечесана поросль кольору мокроi iржi. А з цих заростей на хана поблискувала пара хитрих i нахабних, як у тхора, очей.

– Хто такий? Куди йшов? Звiдки? Вiдповiдай! – грiзно кинув Кучум, для переконливостi трохи оголюючи шаблю, а потiм з трiском заганяючи клинок назад у пiхви.

– Тутешнiй я, – знизав плечима чоловiчок, вiд чого сморiд гнилизни i тлiну зробився геть нестерпним. – Прозиваюся Паньком, а йшов я до вельмишановного Салах-Гiрея, щоб запропонувати йому свою допомогу. В обмiн на спiлку…

– Яку ще спiлку? – дещо сторопiв вiд такого неймовiрного нахабства юнак.

– Вiдомо менi, що Великий хан вiдправив тебе попереду всiеi орди, за першим ясиром. А також вiдаю, що як повернешся переможцем, то тебе очiкуватимуть великi почестi i славне майбутне. Але якщо не виправдаеш надiй Великого хана – краще тобi, молодий багатур, у бою загинути та навiки в степу залишитися. Вiрно? – Панько гостро глянув в очi юнака i, побачивши вiдповiдь, продовжив: – А менi якраз такого спiльника i треба. Про священну релiквiю гяурiв, мабуть, чув? За яку султан щедро нагородити обiцяв?

Салах-Гiрей мимоволi кивнув.

– Ось i добре. Є у мене задумка, як святиню дiстати, але сам не втну. Тому й пропоную свою допомогу в обмiн на твою пiдтримку. Не сумнiвайся, молодий хан, якщо зробимо все вправно – то i ясир хороший вiзьмеш, i воiнiв уберегти зумiеш. В орду повернешся з великою славою i багатством. У стiйбищах стануть складати пiснi про твою доблесть i мудрiсть. Чоловiки – шанобливо кланятимуться. Кращi батири стануть проситися пiд твiй бунчук, коли ти вирiшиш зiбрати наступний похiд. І не тiльки по праву народження, а з поваги i вiри в твое неймовiрне везiння… Вся слава i здобич тобi дiстануться, щоб мене в святiй купелi на Йордань викупали.

Забобоннi татари насторожено перезирнулися.

– Шайтан, – прошепотiв аталик, роблячи пальцями «козу». Жест, що за повiр’ям, мае силу вiдганяти злих духiв.

– Так, нi… – недбало вiдмахнувся дивний чоловiчок. – Шайтани, демони та джини бiльше вашому Аллаху та його пророку Магомету прислужують. Тобто, паскудять. А в православ’i… – при цьому вiн з острахом скосив очi на небо, нiби боявся звiдти разючоi блискавки i, трохи притишивши голос, закiнчив: –…iстот, подiбних до мене, називають бiсами, або чортами. Або й зовсiм просто – нечистим, лукавим. Босоркуном ще… Хоча менi самому бiльше iм’я Панько подобаеться. Рудий Панько… Але годi про мене. Скажи краще, яким буде твое рiшення i воля, Салах-Гiрей, син Махмуда? Вдаримо по руках?

Зухвала, панiбратська поведiнка неймовiрно смердючого i, судячи з усього, божевiльного гяура настiльки обурили молодого хана, що разом вивели iз зацiпенiння. Вiн схопився на ноги i гукнув нукерам:

– А ну, причешiть цю баранячу падлину проти шерстi! Так жорсткiше! Не шкодуйте канчукiв! Щоб не забувався, з ким говорить!

Воiни негайно виконали наказ, i два батога одночасно потягнули Панька по щуплiй спинi.

– Ой, ой, ой! – заверещав той вiд болю, а потiм люто повiв очима з одного нукера на iншого. – Щоб вам до землi прирости, бовдури голомозi! – i якось дивно махнув лiвою рукою. Потiм ступив вперед i нахилився до самого обличчя сивого аталика. – Кучум-ага, заспокiй свого надто запального учня. Я ж до вас з миром прийшов, а вiн мене, немов пса шолудивого – батогами велiв частувати… Не добре це, неправильно.

– Та як ти смiеш, смердючий шматок лайна?! – аж пiдскочив Салах-Гiрей. – Гей, ви, чого застигли?! Хапайте гяура i провчiть, як слiд!

Але вiрнi нукери навiть не поворухнулися, а тiльки витрiщалися з жахом в очах i, мов риби, беззвучно роззявляли роти.

Панько криво посмiхнувся, вишкiривши бiлi та гострi, немов вовчi iкла, зуби i несподiвано статечно звелiв:

– Сядь, Салах! Поводься, як годиться нащадку славного роду Гiреiв, воiну i майбутньому повелителю орди! Не робися схожим на примхливу молодицю при надii! Якщо хочеш повернутися до батька з пошаною i багатим ясиром, слухай мене! Але, якщо вважаеш, що опанував всi знання i досвiд, то менi тут робити нiчого… пропадайте… Іблiс з вами!

Втручання навченого життям наставника не знадобилося. Побачивши настiльки разючi змiни в поведiнцi дивного незнайомця, молодий татарин так розгубився, що ледь не кинувся навтьоки. Але в останню мить зумiв впоратися з нерозумною панiкою i залишився на мiсцi. Будучи забобонним, як i всi кочiвники, Салах-Гiрей зрозумiв, що бачить перед собою когось, чия надприродна могутнiсть буде сильнiша за ханську владу. І непоказний зовнiшнiй вигляд всього лише маска…

– Добре, Панько-ага, – промимрив тихо юнак. – Я готовий вислухати твою мудру пораду…

– От i добре, – задоволено кивнув чорт, пiдiйшов ближче i присiв на свое сiдло. – Нiчого непомiрного в моiх словах не буде. Власне, i не радити я хочу, а просто запропонувати невелику допомогу. Зачекайте тут до пiвночi, а потiм йдiть до броду i нiчого не бiйтеся. Козацька чата буде мiцно спати.

– Хiба таке можливо? – недовiрливо перепитав Кучум. – Якщо запорожцi стережуть переправу, то роблять це, як належить. Заснути на посту для сiчовика – вiчна ганьба i безчестя! Гiрше – лише вiдверте боягузтво. За таку провину в Сiчi навiть пояснень слухати не будуть. Як не скарають на горло, то копняками проженуть з товариства, немов шолудивого пса!

– А ось це вже мiй клопiт, шановний Кучум-ага. Я i так надто багато сказав…

– І все-таки, поясни, шайтан гяурiв, чому ми повиннi тобi вiрити? – не дав переконати себе цiлком бувалий воiн. – А може, все якраз навпаки? Ти нас у засiдку заманюеш? Ми в рiчку увiйдемо, а козаки нас з берега мушкетним вогнем i привiтають.

– Життя прожив, а розуму не нажив, – буркнув Панько. – Навiщо менi вас кудись заманювати, якщо ви i так нiби на долонi… Бери голими руками. І коли б я був запорiзьким спостерiгачем, то за той час, поки ми ляси точимо, чамбул вже б давно оточили i перестрiляли, як курiпок. Одне слово – годi з пустого в порожне переливати. Будемо вважати, що домовилися, вiрно, Салах? І тее… постарайтеся не затримуватися. Надовго навiть я козакiв приспати не зможу. З першими пiвнями дозорнi прокинуться.

Сказавши все це, вiн зробив якийсь невловимий рух пальцями i пильно подивився юному хановi в очi. Той сiпнувся i поспiшно вiдвiв погляд.

– Я вiрю тобi, шайтан… – вiдказав трохи згодом. – І задля того, щоб Великий хан мiг пишатися сином, зроблю все так, як ти радиш.

– Чудово… – Рудий Панько пiднявся з землi. – Будь певен, Салах-Гiрей, що не пошкодуеш про прийняте рiшення. Слава i почестi чекають на тебе так само неминуче, як близький захiд сонця. Ну, я пiшов виконувати свою частину домовленостi, а ви не поспiшайте, але й не зволiкайте! Пам’ятайте: пiвнiч – найкращий час.

Промовивши це, Панько пiдхопив з землi свою кульбаку, ступив трохи вбiк, i в ту ж мить сильний порив вiтру сипнув татарам порохом в очi. А коли тi протерли повiки i змогли роззирнутися, то за несподiваним союзником вже й слiд прохолов.

– Гей! Панько-ага! А як же моi нукери?! – вигукнув з досадою Салах-Гiрей, але вже i сам бачив, що знерухомленi чарами воiни разом з усiма протирають очi.

– Шайтан! – з упевненiстю сказав Кучум i зашепотiв слова Корану, якi повиннi захищати правовiрного вiд пiдступiв нечистоi сили.

А молодий хан подумав:

«Що ж, якщо знадобиться, – я не тiльки з шайтаном, але i з мангусом пристав би до спiлки… Я зобов’язаний за будь-яку цiну досягти успiху! А якщо привезу в Орду не просто здобич, а священну релiквiю християн – тодi батько зможе по праву пишатися мною. І заради цього я на все згоден. А там – подивимося!.. Невже не зможу розплатитися з нечистим? Душа правовiрного мусульманина християнському бiсу навряд чи потрiбна, а душi полонених гяурiв нехай хоч сотнями… тисячами забирае, рабовi вона без потреби…»




Роздiл третiй


Сутiнки, прохолоднi i вологi, мов собачий нiс, для степу, змореного лiтньою спекою, стали цiлющим бальзамом, дбайливо накладеним на роз’ятрену рану. А коли вмите вечiрньоi росою i усiяне блискiтками, немов дiвчина на вечорницях, небо низько схилилося до дрiмаючоi землi, все закутала легка, приемна тиша, що навiвае солодкий сон пiд заколисуючий передзвiн коникiв-цвiркунiв. Жодна билина, жоден листочок не колихнуться без потреби. Навiть млявий вiтерець не смiе дихнути. Заб’еться десь у байраках i принишкне, завмре до свiтанку…

У такий час добре лежати в пахучих травах, дивитися на величезнi, змовницьки пiдморгуючi зорi та мрiяти…

Про що?

Та про що завгодно! Слава богу, у кожноi людини знайдеться хоча б одна заповiтна мрiя!

Ось i зараз, на лiвому березi Днiпра, навпроти островiв Тивiльжан та Перун, на невисокiй могилi сидить молодий козак. Очi у хлопця заплющенi, по затемнених юнацьким пушком губах блукае посмiшка, i хоч рукою вiн при цьому погладжуе лежачого поруч здоровенного гепарда, явно не шум битви чи переможнi походи сняться молодому запорожцевi, а щось бажанiше i приемнiше на дотик, нiж м’яке хутро звiра.

Це Остап Байбуз – низовий козак i, незважаючи на юний вiк, уже рiк як не запорiзький новик, а повний товариш Корсунського куреня… Вiн, Семен Лис i Максим Гарбуз – головна чата бiля Тивiльжанськоi переправи. Сьогоднi, в час вiд пiвночi i до свiтанку – пильнувати за тим, щоб пiд покровом темряви через рiчку не переправилися супостати, випало саме Остапу. А його старшi товаришi, загорнувшись в кiнськi попони, повлягалися спати з протилежного боку могили подалi вiд вогкостi i комарiв. Там же руками дозорних збудовано i просторий курiнь, – але в таку ласкаву нiч лiзти в задушливе нутро змiг би хiба божевiльний.

Неподалiк, тримаючись поблизу вiдблискiв тлiючого в вогнищi жару, пасуться козацькi конi. Розумних тварин i стриножувати немае потреби – самi далеко не вiдiйдуть. Знають, що людина, хоч i муляе спину сiдлом, а губи – вудилами, проте i вiд вовкiв захистить, i нагодуе. Особливо взимку, коли в закуреному снiгами степу голодно i холодно.

Вартовий зручно розлiгся бiля «фiгури» (високоi триноги iз товстих жердин, увiнчаноi, мов тин горщиком, величезним снопом iз щедро облитого смолою очерету) i мрiе! Але не на шкоду службi, як може здатися, а доручивши спостереження за бродом чуттю вiрного Пайди, чий нiс i слух куди гострiшi за людський зiр. Гепард добре знае, що на тому березi починаеться чужий степ… Що саме звiдти приходять пропахлi сумiшшю диму, баранячого жиру i кiнського поту смертельнi вороги його товариша i господаря.

Думка про ворогiв, що на мить промайнула в головi звiра, змусила Пайду наiжачити загривок i невдоволено загарчати.

У цю ж мить молодий запорожець вiдкрив очi i рвучко пiдвiвся, насторожено прислухаючись до нiчних звукiв. Але на рiчцi все спокiйно… Не тiльки рибина не плюсне, але навiть тiнь не закривае яскравi зiрки, що вiдбиваються у водi.

– Привидiлося тобi, Пайдо… – бурчить невдоволено Остап. – Такий гарний сон не дав додивитися, сполохав. Ну, та нехай, чого там. Служба – не тiтка. Перекусимо, чи що, як не спиться?

Байбуз знову зручно вмостився i вийняв з-за пазухи житнiй калач. Гепард тут же пiднявся, повернув круглу голову до козака i принюхався.

– Що, утроба ненаситна, знову зголоднiв? Тримай… – посмiхнувся Байбуз i простягнув чотириногому товаришевi на долонi пайду хлiба. Майже таку, як той окраець, що дав гепардовi кличку.

Шiсть рокiв тому, побачивши в руках Остапа повискуюче цуценя гепарда, курiнний кухар заявив, що не стане годувати звiря за рахунок товариства. Вистачить на Запорiжжi нахлiбникiв i без диких котiв. Але отаман засмiявся i сказав, що курiнь не збiднiе на пайду хлiба, а щеня – гляди, ще й у нагодi стане. І як у воду дивився. Не було в Сiчi надiйнiшоi варти i бiльш вдалих мисливцiв, нiж та ватага, до якоi приеднувалися Байбуз з вiрним Пайдою.

– Бери, чого ти? – здивувався Остап, бачачи, що гепард не звертае уваги на гостинець, а продовжуе неспокiйно принюхуватися.

– Тихо ж навколо? Чи й справдi чуеш щось? – здивувався козак, недовiрливо прислухаючись до завмерлоi ночi. Але, про всяк випадок, сховав хлiб i взяв у руки шаблю.

– Чужий? Ворог? – перепитав пошепки. У вiдповiдь Пайда неголосно завуркотiв, а кiнчик хвоста звiра смикнувся, виказуючи стримане роздратування.

Повний мiсяць буквально тiльки що виповз на небо i досить яскраво висвiтлив усе навколо, але як Остап не напружував очi, на спокiйному плесi Днiпра видно було тiльки вiдблиски звичайного ряботиння вiд граючого пiд верхом малька.

– Нудишся? – Байбуз поплескав за вуха звiра, але Пайда не пiддався улюбленим пестощам, а вiдскочив убiк i беззвучно вишкiрив iкла, не зводячи очей з прихованого в нiчнiй темрявi берега.

– Он як? – Остап вдруге пiдвiвся i приготувався. Така поведiнка гепарда могла означати тiльки одне: берегом йде чужий.

– Тихо, Пайда! Лежати!

Гепард припав до землi, як перед стрибком, i завмер.

Остап теж терпляче чекав, готовий до будь-якоi несподiванки. Пройшла мить, друга, третя… Серце тривожно прискорило бiг, але тишу чи не порушуе жоден стороннiй звук. Молодий козак, вже зовсiм заспокоiвшись, вирiшив гримнути на звiра, i саме в цей момент почув кроки. Йшла одна людина. Наближалася, човгаючи по землi, стомлено шаркаючи ногами й особливо не криючись, – але хто знае? Тому Байбуз кличе гепарда i разом з ним тихо задкуе за могилу. Ближче до товаришiв. Вночi жодна обережнiсть не буде надмiрною.

Козак ще раз, про всяк випадок, кинув погляд на брiд, але у Днiпрi, як i ранiше, тiльки зорi плескалися…

Товаришi, широко розметавшись – мiсця вистачае, шумно сопуть увi снi. Вогненно-рудий i гостроносий Лис ще й похропуе, а вже посивiлий та худий, як жердина, Гарбуз – солодко прицмокуе губами, немов цицьку смокче.

– Семене! Максиме! Вставайте! – прошепотiв на вухо кожному Остап. – Когось дiдько посеред ночi до нас у гостi несе… Берегом суне!.. І його запах не подобаеться Пайдi.

Обидва козаки, цiлковито навiть не прокинувшись, звично схопилися за зброю i поповзли подалi вiд вогню. Якщо хто зi своiх заплутав, то показатися йому нiколи не пiзно, а вороговi краще не знати, скiльки тут козакiв.

– Пугу, пугу, пугу! – тричi, за прадавнiм козацьким звичаем, доноситься тим часом вiд фiгури голос невидимоi в темрявi людини. І пiсля хвилини мовчання лунае знову:

– Агов! Є поруч жива душа, чи вiдблиск багаття менi ввижаеться? Вiдгукнiться, люди добрi! Я свiй!

– Пугу, пугу, пугу… – згiдно з тим же звичаем, вiдповiдае Байбуз, потiм встае i, поклавши руку на ефес шаблi, строго запитуе: – Кому це вночi на мiсцi не сидиться? Опiвночi добрi люди по свiту не блукають.

– Козак з Лугу! А щодо пiзньоi чи ранньоi пори… – тихiше, але впевнено вiдповiв голос все ще невидимого людини. – Повiр менi, братику: коли бiжиш з неволi, на час не зважаеш i на сонце не дивишся. Навiть, якщо бусурмани тебе ще не заслiпили…

Байбуз полегшено зiтхнув i поплескав по холцi гепарда.

– Це свiй, Пайдо. Свiй! А ти, земляче, пiдходь ближче до вогню, не бiйся. Звiр ручний, без наказу не зачепить…

Людська постать чiтко вимальовуеться на тлi зоряного неба, але не поспiшае наближатися. Бiглий невiльник теж хоче упевнитися, що бiля багаття дiйсно запорожцi, а не харцизи. І тiльки через деякий час, сутулячись пiд вагою староi кульбаки i вiд того здаючись ще нижчим, з темряви виступае миршавий, трохи кособокий чоловiчок. Зодягнений в таке упослiджене i смердюче лахмiття, що i дивитися бридко.

– Сало, гу-гу! – привiтався несподiвано глухо й невиразно, немов перекочував язиком у ротi жменю гороху.

– Слава навiки Богу нашому, – вiдповiв, не замислюючись, Байбуз. Людям взагалi властиво чути те, що iм хочеться, а не промовленi слова. Тим паче, коли звуки видаються звичними i вiдповiдають моменту. – Сiдай до вогню, незнайомцю, будь ласкавий. В ногах правди немае.

– Не перечитиму… – пробурчав чоловiчок, поклав поруч з багаттям свою ношу i досить незручно присiв на сiдло зверху, простягаючи до вогнища задубiлi руки i ноги. – Всю правду люди давно засунули в те мiсце, звiдки цi самi ноги i виростають. Залишилась тiльки кривда.

Остап ввiчливо хмикнув i, бачачи, що Пайда, – хоч i продовжував принюхуватися до незнайомця, вiд якого йшов ще той дух, – сумирно вмостився поруч, чого розумний звiр нiколи б не зробив, вiдчуваючи загрозу, пiдняв угору руки, даючи знак товаришам.

Лис та Гарбуз вийшли iз засiдки i теж пiдсiли до вогню. Чуттю гепарда козаки довiряли беззастережно. І якщо Пайда лежить спокiйно, значить, небезпеки немае.

– Та хiба ж я схожий на бусурмана, панове запорожцi? – ображено скривився чоловiчок.

– Береженого i Бог береже, – розважливо вiдповiв Лис, мiцний, високого зросту двадцятирiчний парубок, з ниточкою рудих вусiв пiд носом i такого ж кольору пишним оселедцем на виголенiй головi. І додав, звертаючись до незнайомця: – Ти сам, з усього видно, людина бувала i досхочу лиха натерпiвся, тому iнших, за розумну обережнiсть, картати не повинен. Нагодуй гостя, Остапе. Бачиш, у людини вiд холоду та голоду очi, як у тхора, виблискують.

Вiд цих слiв незнайомець здригнувся, нiби його батогом по спинi вперiщили, i квапливо опустив погляд.

– Можна i нагодувати, якщо гiсть не погребуе нашою вечерею, – вiдповiв Байбуз i присунув ближче до гостя казанок iз залишками загуслоi i остаточно розiпрiлоi тетерi.

– Такий вельможний пан, як я, i обгризенiй кiстцi радий бував не раз, – спробував зобразити вдячну посмiшку на обличчi гiсть, дiстаючи з-за пазухи абияк вистругану ложку. Та чи то i справдi занадто змерз, чи то з обличчям було щось негаразд, але гримаса, що викривила губи i пробилася назовнi крiзь нетрi заростей, походила бiльше на звiриний оскал, нiж на щиру посмiшку.

Поспiшно проковтнувши запропоновану козаками скупу вечерю, вiн обтер травою ложку, сунув ii назад за пазуху i зашарудiв там, наче шукав щось у лахмiттi.

Козаки, посмiхаючись, переглянулись мiж собою. Мовляв, дивiться, братцi, риеться за пазухою, немов багач у калитцi, а у самого, напевно, окрiм блiх i немае нiчого. Та й блохи, мабуть, вiд такого життя давно на кращi «хлiба» перебралися. Але незнайомець не просто так марнував час, знав, що шукае – бо витягнув з-пiд одягу досить товстенький пакунок.

– Ось такий з мене козак, – промовив з неприхованою гордiстю. – Сам голий, мов церковна миша, зате сiдло i ложка своя. А також – папуша тютюну знайдеться… Та ще й не будь-якого самосаду. Справжнiй Трапезундський! Пригощайтеся, – урочисто простягнув згорток Гарбузовi, по зовнiшностi i поважностi манер визнаючи його старшим над рештою запорожцiв. – Закурюйте… А я вам тим часом про свое безталання розповiм.

– Дякую, – козак трохи гидливо розгорнув брудну ганчiрку, просочену застарiлим кiнським потом i ще чимось, куди бiльш смердючим. І аж присвиснув вiд подиву, коли в його руках опинився багатий замшевий кисет, вигадливо розшитий дрiбними рiчковими перлами.

– Ось так цяцька, – присвиснув i Лис. – Та за такий кисет в базарний день можна пару жеребних кобил сторгувати.

– Можливо… – байдуже знизав плечима чоловiчок. – Я в цьому мало розумiюся… Та й навiщо менi табун? Ось якщо б хто невелику пасiку запропонував, – вiн замрiяно примружив очi. – Ех, людоньки, якби ви знали, яка в мене колись була пасiка, – вiн зажурено похитав головою. – Пiвсотнi пнiв… Усе з димом пустили, бусурмани клятi… Ага… – раптом схаменувся вiн. – Я ж так i не сказав свого iменi… Рудим Паньком мене кличуть, або – Пасiчником. Це кому як бiльше подобаеться, а менi – без рiзницi. Може, доводилося чути?

Козаки заперечно помотали чубами.

– Ну, то й грець з тим… – махнув рукою чоловiчок. – Голова спухне якщо кожного, хто у Великiм Лузi живе, знати i пам’ятати. Курiть, хлопцi, курiть… Щоб дома не журилися, – похопився, бачачи, що козак не поспiшае натоптувати люльку, а продовжуе уважно розглядати кисет.

– Обов’язково, – пробурмотiв Гарбуз, розпускаючи шнурiвку i дiстаючи з мiшечка пучку тютюну. – Дивно, але здаеться менi, що я вже колись бачив схожу цяцянку. От тiльки нiяк не пригадаю, в чиiх руках.

– А ну, дай подивитися… – зацiкавлено потягнувся до кисета Лис. Оглянув уважно i заперечливо похитав головою. – Нi, не впiзнаю… – Потiм засунув пальцi всередину i зi словами: – О, тут ще щось е! – видобув назовнi великий натiльний хрестик на товстому срiбному ланцюжку.

– Цiкаво! – здивовано вигукнув Гарбуз, оглядаючи Панька уважним поглядом з-пiд примружених повiк. – Гм… Чого це ти, чоловiче добрий, хрестик не на шиi, як годиться християниновi, а в кисетi носиш? Чи це не твiй? І ти його разом з кисетом з мертвого козака зняв? Вiд того i вишивка менi знайомою здалася? Признавайся, бiсова душа! Та всю правду кажи, як на сповiдi! Бо… – пригрозив кулаком, – …гiрше буде.

– Придумав таке, – з образою в голосi потягнувся за кисетом Панько. – Я ж не з церкви додому йду, а з бусурманського полону втiк. Нiби не знаеш, що за хрестик на шиi там голову з плечей знiмуть швидше, нiж чхнути вспiеш. А в тютюн заховав, бо вiн для татарина нiчого не вартий. І тому це найнадiйнiше мiсце, якщо хочеш уберегти вiд iхнiх загребущих лап щось цiнне. Зрозумiло? А тепер, вiддавайте кисет, якщо вiри менi немае…

– Ну, вибачай, Пасiчник, – Лис примирливим жестом простягнув Рудому Паньку натiльний хрестик. – Не хотiли образити. Але, погодься: дивно знаходити святу рiч, заховану в тютюнi? Тим паче, що ти вже на рiднiй землi. Мiг би й пригадати…

Той щось невиразно пробурмотiв у вiдповiдь i демонстративно натягнув ланцюжок на шию, поверх лахмiття, як пiп наперсний хрест поверх риз. Неначе хотiв сказати: дивiться i бiльше не сумнiвайтеся в тому, що перед вами щирий християнин! Принаймнi запорожцi подумали саме так.

А через пару хвилин козаки дружно натоптали чубуки, але не поспiшали закурювати, ввiчливо чекаючи, коли до них приеднаеться господар тютюну.

– На мене не чекайте, панове-товаришi, – зрозумiв Панько. – Я i вiд iжi вже так захмелiв, нiби оковитоi сьорбнув. Та й люльки у мене своеi немае. Завтра знайду пiдходящий корiнь i вирiжу… – потiм вийняв з вогню тлiючу гiлочку i пiднiс Лисовi.

Таке пояснення було зрозумiле: люлька не ложка – чужому нiхто власну не запропонуе. Побратимовi хiба, та й то. Запорожець спiвчутливо покивав, а потiм прийняв вогонь i став розкурювати.

– А ти, хлопче, чого не пригощаешся? – звернувся Рудий до Байбуза, помiтивши, що парубок единий не потягнувся до кисета. – Не ображай… Я ж вiд щирого серця. Чи ти ще роками на козака не вийшов, i тобi матуся димiти не дозволяе? – пiддiв насмiшкувато. – Курiть, братцi, курiть… А я тим часом про себе повiдаю. Якщо цiкаво послухати…

Остап невпевнено хмикнув, бо не любив смолити тютюн, а люльку носив лише для того, щоб надати вид бувалого козака. Але тепер, пiсля такоi шпильки, вiдмовлятися не став. Навiщо виставляти себе на посмiховисько… й ображати хорошу людину? Хлопець невмiло натоптав фiлiгранно вирiзаний дiдом Карпом чубук, прикурив, затягнувся разок, так, щоб побачила вся компанiя, i пiднявся.

– Йду на варту… – пояснив Паньковi. – Ми тут все ж не рибу ловимо, а в дозорi… Максиме, не забудь змiнити на свiтанку.

Пайда, бiльше для порядку, ще раз рикнув на неприемного незнайомця i потужним стрибком метнувся за господарем. А Нечистий крадькома проводив iх настороженим поглядом, поки постатi молодого запорожця i негостинного звiра не сховались за вершиною могили.

– Не образишся, – запитав у Панька Лис, позiхаючи на весь рот, – якщо ми ще подрiмаемо?

– Ой, прошу, не робiть собi клопоту через мене… – щиро вiдказав той. – Я i сам ледве на ногах тримаюся… Та й куди нам поспiшати? Завтра буде день – встигнемо наговоритися.

– Щира правда, – кивнув Гарбуз. – Тодi бери Остапова попону i лягай, де хочеш. Хоч i в курiнь забирайся, якщо змерз… Вранцi, як скупаешся, пiдберемо тобi щось з одягу, а то – прости Господи, дивитися соромно на твое лахмiття.

Панько ще раз сонно подякував запорожцiв за гостиннiсть, загорнувся з головою в запропоновану попону i задрiмав просто там, де сидiв. Збоку мало здаватися: людина так стомилася, що вже i влягтися зручнiше не в змозi. Дивлячись на нього, запорожцi тiльки головами спiвчутливо похитали. Як, мовляв, лиха доля небораку заiздила…

А ще за кiлька хвилин i самi мiцно та безтурботно поснули. Занадто безтурботно i надто мiцно…

Коли багаття погасло настiльки, що жар в ньому ледь жеврiв, Панько тихенько пiдвiвся i пiдкрався до козакiв.

– Агов! Пане Лис! Пане Гарбуз! – покликав голосно. – Гей, козаки! Спите, чи що?!

Але тi навiть не вухом не повели.

Тодi Панько нахилився ближче, якусь мить прислухався до iх розмiреного дихання, а потiм смикнув рудого козака за плече.

– Вставайте! Тривога! Татари!

Але Лис i не думав прокидатися.

Тодi плюгавий чоловiчок щосили копнув запорожця пiд ребра i зло розсмiявся, коли той, буркнувши щось невиразне, повернувся на iнший бiк.

– І що, панове запорожцi, славнi воiни, чи до вподоби вам мое частування?.. Хе-хе-хе… Тепер будете спати, поки татари розпеченим залiзом вас не розбудять. Бач, що придумали – зi мною жартувати. Один ховае всякий непотрiб в сiдло, iншi – каверзнi питання ставлять… – примовляючи все це, Пасiчник гидливо, немов бруд, двома пальцями, кривлячись i сопучи, як вiд зубного болю, стягнув з себе хрестик i знову запхав його в кисет.

– Ось так значно краще… – зiтхнув полегшено i потер шию. – Ф-фу, немов тисяча оскаженiлих блощиць покусала… Думав, не витримаю. Ну, ви спiть, спiть. А я пiду, гляну, як там ваш товариш?.. Сподiваюся, йому мiй тютюн теж сподобався.

Панько неспiшно вибрався на вершину кургану, озирнувся i, вже не криючись, зареготав на повний голос. Остап Байбуз теж мiцно спав, одурманений сонним зiллям, яким Панько щедро приправив тютюн.

Один лише Пайда шкiрив iкла на чорта i тихо гарчав. Вiн би залюбки роздер на шматки це неприемне i смердюче створiння, але господар не вiддавав такого наказу, а гепард нiколи б не посмiв нападати на людину на власний розсуд. Незважаючи на всi недобрi флюiди, якi звiр вiдчував не гiрше, нiж стiйкий запах гнилостi.

– Що витрiщився? – плюнув у сторону гепарда Панько. – Хочеш сказати, що у тебе розуму бiльше, нiж у всiх господарiв, разом узятих? Цiлком можливо. І що з того? Все одно ти нiчим iм не допоможеш… Скоро через брiд переправляться татари Салах-Гiрея i пов’яжуть козакiв. Тiльки, чого це я з тобою час марную? – схаменувся бiс. – Зовсiм здичавiв, зi звiром, як з людиною розмовляти почав. Мабуть, i справдi пора десь свiй куток заводити. Хоч трохи в людськiй подобi пожити, а то – зовсiм як нежить стану. А може, й справдi, пасiку завести? Пасiка Рудого Панька – кращий мед на все Дике Поле! Га-га-га… А ще краще придорожню корчму вiдкрити? От виконаю завдання, обов’язково вiдпрошуся рокiв на двiстi у… – Нечистий забобонно кинув погляд собi за спину i смачно сплюнув через лiве плече. – Розмрiявся… Милiсть заслужити треба. І хоч на цей раз наче все обмiркував як слiд, раптом знову конфуз трапиться? Добре, хоч стало розуму подивитися спершу, що в сiдлi зашито, а не кинувся на радощах до нiг… Навiть страшно подумати, що вiн би зi мною зробив. Паля i здерта живцем шкiра здалися б милосердям… – Рудий знову забобонно сплюнув. – О-хо-хо… Подивлюся, що доброго запорожцi при собi возять, поки голомозi iх до нитки не обiбрали. Може, придасться котра дрiбничка у новому життi?..

І Панько, круто розвернувшись, швидким кроком попрямував до куреня.


* * *

Ледве сутула постать чорта зникла за пагорбом, як гепард жалiбно заскиглив i став торсати мiцно сплячого Байбуза, шарпаючи парубка зубами за жупан i шаровари. Але всi зусилля нi до чого не привели. Тодi звiр схопив господаря за комiр i потягнув до Днiпра. Незважаючи на те, що молодий запорожець важив удвiчi, нiж антилопа, звичноi здобичi гепарда, сильний звiр доволi швидко приволiк Остапа до води. Пiсля чого забрiв переднiми лапами в рiчку i почав щось урчати i нявкати. Не надто голосно, але вимогливо, ще й час вiд часу з силою хвицаючи себе по боках хвостом. І не переставав доти, поки серед Днiпра не утворився невеликий вир, а в ньому не показалася дiвоча постать.

Всiм була вродлива дiвиця – i статтю, i обличчям, ось тiльки шкiра ii водянисто-блакитна бiльше нагадувала скляну вазу, заповнену водою, нiж живе тiло.

– Навiщо кликав, чотириногий братику? – позiхаючи, запитала бродниця. – У чому нужду маеш, що правом поклику скористався? На посуху не схоже… – позiхнула ще раз i пустотливо бризнула на гепарда водою.

Але Пайда тiльки загарчав у вiдповiдь.

– Ой, який тут красень! – вигукнула тим часом русалка, помiтивши Байбуза. – На мертвого не схожий. Спить? Зараз я його поцiлую, i стане сон у козака солодким-солодким, мiцним-мiцним… – i стала наближатися до берега.

Гепард блискавичним стрибком опинився мiж Байбузом i бродницею. Сердито заметеляв хвостом i вишкiрив iкла.

– Що таке? – здивувалася рiчкова дiвчина, вже зробивши крок на берег. – Ти захищаеш людину? Дивно, але цiкаво. Невже ти через нього мене покликав, чотириногий брате? Тодi поясни, що я маю робити? Вiн не поранений, просто спить. До свiтанку i сам прокинеться.

Пайда нахилив до запорожця лобату голову i нiжно лизнув в обличчя.

– Хочеш його розбудити? – зрозумiла бродниця. – Але навiщо? – i знову повторила майже дослiвно: – Злоi магii я не вiдчуваю, а вранцi козак прокинеться…

Гепард голосно пирхнув i ще раз лизнув Остапа, трохи посуваючись, щоб русалка змогла пiдiйти до козака ближче.

– Он як! – звела здивовано брови, пiсля того як поклала прохолодну руку на чоло парубка, що аж пашiло жаром. – Тепер бачу, що без злого умислу не обiйшлося. Тiльки сон-зiлля це якесь дивне, не тутешне… i не шкiдливе. Голова, як встане, трохи поболить, нiби з перепою, та й усе.

Пайда коротко рикнув.

– Наполягаеш? Ну, нехай буде по-твоему. Може, я i справдi чогось не знаю або не розумiю. Ой, розсердиться водяник, що я не в свое дiло влiзла, – зiтхнула бродниця i струсила з кiнчикiв пальцiв кiлька крапель води. Та так вправно, що двi з них впали на очi Остаповi, а одна – найбiльша, простiсiнько у привiдкритi уста.

Допомогло… Байбуз, вiдпльовуючись i кашляючи, пiдхопився з землi, смачно вилаявся i… сором’язливо заклiпав очима, почувши поруч дзвiнкий дiвочий смiх. Обернувся, щоб вибачитися, але бродниця настiльки блискавично, що навiть Пайда не встиг помiтити ii руху, цмокнула хлопця в щоку, крутнулася на п’ятах i, пустотливо обдавши всiх снопом бризок, скочила в рiчку.

– Не дякуй, козаче… Будеш винен… Якщо не я, то одна з сестер обов’язково колись про борг нагадае! – крикнула на прощання, весело регочучи, i пропала в глибинi.

Байбуз розгублено провiв рукою по мокрому обличчю i похитав головою.

– Що за напасть? Невже я задрiмав? От халепа… Добре, що не бачив нiхто. А то б i до кiнця життя не вiдмився би вiд такоi ганьби. Тiльки, чому я на самому краю берега опинився? Скотився з кургану чи що?..

Оглянувши слiди, Остап зумiв би розiбратися у тому, що трапилося, але в цей час з-за Днiпра долинуло тихе кiнське iржання.

Забувши про все, вартовий кiлькома стрибками злетiв на вершину пагорба, глянув у далечiнь i завмер. У яскравому мерехтiннi зiрок, на далекiй мiлинi, помiж островами Тивiльжан i Перун, доволi чiтко виднiлося безлiч коней та людей. Не менше кiлькох сотень… Людолови! Орда!

Страху Остап не вiдчув. Власне, нiчого надзвичайного не трапилося. Саме для цього i поставлена козаками фiгура бiля броду, щоб вчасно помiтити i попередити про появу татар. Але в будь-якому разi треба було квапитися, ворог неподалiк i важлива кожна хвилина.

Байбуз голосно свиснув, жбурнув в товаришiв каменем, що пiдвернувся пiд руку, i закричав на все горло:

– Лис! Максим! Вставайте! Татари! Тривога!

Але товаришi навiть не поворухнулися, а гостя – Рудого Панька взагалi нiде не було видно.

Розумiючи, що кожна згаяна мить може коштувати життя – молодий запорожець вдався до жорстокого, але дiевого способу. Зачерпнув рукою з вогнища жменю тлiючих жарин, роздмухав iх на долонi, i всипав за халяви товаришам. І поки тi, лаючись i розмахуючи обпеченими ногами, приходили до тями, побiг запалювати сигнальний вогонь на «фiгурi».

Не вiдразу, але все ж бiль, як ранiше краплi води, перемiг зле чаклунство, й обидва козаки з криками заходилися стягувати чоботи.

– Зовсiм здурiв, Остапе?! – закричав обурено Максим. – Що ти виробляеш?!

– Якого дiдька? – вторив йому Лис. – Збожеволiв? Ось постривай! Зараз я тобi задам перцю!

Але, як тiльки щедро просочений дьогтем i облитий смолою очерет на сигнальнiй вишцi зайнявся чадним полум’ям, обидва запорожця притихли.

– Гей! То вже не жарт! Що трапилося?!

– Невже татари? – першим отямився Гарбуз.

– Людолови, братцi!.. Великий загiн!.. Уже до Перуна допливають, – вiдповiв Остап, тицьнувши пальцем у бiк Днiпра, а потiм велiв гепарду: – Пайдо, шукай Панька! Щоб менi з цього мiсця не зрушити, якщо без нього обiйшлося.

Звiр розгублено закрутився на мiсцi, тому що незнайомець, що донедавна смердiв, немов падлина в спеку, зник, не залишивши по собi навiть легкого запаху. У гепардiв, що полюють переважно покладаючись на прудкiсть, нюх не пара вовчому чи собачому, але не настiльки, щоб не взяти такий смердючий слiд.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44553645) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Мангус – демон, що пожирае душi.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения